ЦІЛЬ — БРИТАНІЯ
До осені 1939 року Німеччина володіла вельми скромним за кількістю, хоч і технічно довершеним військовим флотом. Проти 22 англійських і французьких лінійних кораблів та крейсерів вона змогла виставити лише два повноцінні лінкори «Шарнхорст» («Scharnhorst») і «Гнейзенау» («Gneisenau») і три так званих «кишенькових» — «Дойчланд» («Deutschland»), «Граф Шпєє» («Graf Spee») і «Адмірал Шєєр» («Admiral Scheer»). Останні мали всього по шість гармат калібру 280 мм — при тому, що у той час нові лінкори озброювалися 8-12 гарматами калібру 305-406 мм. Ще два німецькі лінкори, майбутні легенди Другої світової війни «Бісмарк» («Bismarck») і «Тірпіц» («Tirpitz») — повна водотоннажність 50 300 тонн, швидкість 30 вузлів, вісім 380-міліметрових гармат — добудовувалися і вступили в лад вже після розгрому союзної армії біля Дюнкерка. Для прямої битви на морі з могутнім британським флотом цього було, звичайно, мало. Що й підтвердилося через два роки під час знаменитого полювання на «Бісмарка», коли німецький лінкор з могутнім озброєнням і відмінно підготовленою командою був просто зацькований кількісно переважаючим противником. Тому Німеччина спочатку робила ставку на морську блокаду Британських островів і відвела своїм лінкорам роль рейдерів — мисливців на транспортні каравани і окремі військові кораблі супротивника.
Англія прямо залежала від постачань продовольства і сировини з Нового Світу, особливо США, які були її основним «постачальником» в обидві світові війни. Крім того, блокада дозволила б відрізати Британію від підкріплень, які мобілізували в колоніях, а також не допустити висадки британських десантів на континенті. Проте успіхи надводних рейдерів Німеччини були короткочасними. Їхнім ворогом були не тільки переважаючі сили флоту Об’єднаного Королівства, але й британська авіація, проти якої могутні кораблі були майже безсилі. Регулярні авіаудари по французьких базах змусили Німеччину в 1941-1942 роках евакуювати свої лінкори в північні порти, де вони практично безславно загинули під час нальотів або простояли на ремонті до закінчення війни.
Основною силою, на яку покладався Третій Рейх в битві на морі, стали підводні човни, менш уразливі для авіації і здатні підкрастися навіть до дуже сильного супротивника. А головне, будівництво підводного човна обходилося у декілька разів дешевше, субмарина вимагала менше палива, її обслуговував невеликий екіпаж — при тому, що вона могла бути не менш ефективною від наймогутнішого рейдера.
«ВОВЧІ ЗГРАЇ»
АДМІРАЛА ДЕНІЦА
У Другу світову війну Німеччина вступила, маючи тільки 57 підводних човнів, з яких для дій в Атлантиці були придатні всього 26. Проте вже у вересні 1939 року німецький підводний флот (U-Bootwaffe) потопив 41 судно загальним тоннажем 153 879 тонн. Серед них — британські лайнер «Атенія» (що став першою жертвою німецьких підводних човнів в цій війні) і авіаносець «Корейджес». Ще один британський авіаносець «Арк-Рояль» уцілів лише завдяки тому, що випущені в нього човном U-39 торпеди з магнітними підривниками детонували завчасно. А в ніч з 13 на 14 жовтня 1939 року човен U-47 під командуванням капітан-лейтенанта Гюнтера Пріна (Gunther Prien) проник на рейд британської військової бази Скапа-Флоу (Оркнейські острови) і пустив на дно лінійний корабель «Ройял Оук».
Це змусило Британію терміново прибрати з Атлантики свої авіаносці і обмежити пересування лінкорів та інших великих бойових кораблів, які тепер ретельно охороняли есмінці і інші кораблі супроводу. Успіхи подіяли на Гітлера: він змінив свою спочатку негативну думку про підводні човни, і за його наказом розгорнулося їх масове будівництво. Протягом наступних п’яти років до складу німецького флоту увійшли 1108 субмарин.
Правда, враховуючи втрати і необхідність ремонту пошкоджених в поході субмарин, Німеччина одночасно могла висунути обмежену кількість готових до походу підводних човнів — тільки до середини війни їхня кількість перевищила сотню.
Головним лобістом підводних човнів як виду озброєнь в Третьому Рейху був командувач підводним флотом (Befehlshaber der Unterseeboote) адмірал Карл Деніц (Karl Donitz, 1891-1981), який служив на підводних човнах вже під час Першої світової війни. Версальський мир заборонив Німеччині мати підводний флот, і Деніцу довелося перекваліфіковуватися на командира торпедного катера, потім на експерта з розробки нового озброєння, штурмана, командира флотилії міноносців, капітана легкого крейсера.
У 1935 році, коли Німеччина вирішила відтворити підводний флот, Деніц був призначений одночасно командиром першої підводної флотилії і отримав дивне звання «фюрера підводних човнів». Це було дуже вдале призначення: підводний флот по суті був його дітищем, він створив його з нуля і перетворив на щонайпотужніший кулак Третього Рейху. Деніц особисто зустрічав кожен човен, що повертався на базу, був присутнім на випусках школи підводників, створив для них спеціальні санаторії. За все це він користувався величезною пошаною своїх підлеглих, які прозвали його «татом Карлом» (Vater Karl).
У 1935-1938 роках «підводний фюрер» розробив нову тактику полювання на кораблі супротивника. До цього моменту підводні човни всіх країн світу діяли поодинці. Деніц, маючи досвід командира флотилії міноносців, яка атакує супротивника групою, вирішив застосувати групову тактику в підводній війні. Спочатку він пропонує метод «завіси». Група човнів йшла розгорнутим в морі ланцюгом. Човен, що виявив супротивника, посилав повідомлення і атакував його, а решта човнів поспішала йому на допомогу.
Наступною ідеєю була тактика «кола», яка полягала у розташуванні човнів навколо певної ділянки океану. Як тільки в неї входив ворожий конвой або бойовий корабель, човен, що помітив супротивника, який увійшов всередину кола, починав вести ціль, підтримуючи контакт з іншими, а ті починали з усіх боків зближуватися до приречених мішеней.
Але найвідомішим став метод «вовчої зграї», безпосередньо розроблений для атак на великі транспортні каравани. Назва повністю відповідала його суті — саме так полюють на свою здобич вовки. Після виявлення конвою паралельно до його курсу зосереджувалась група підводних човнів. Провівши першу атаку, вона потім обганяла конвой і розгорталася на позиції для нового удару.
КРАЩІ З КРАЩИХ
За час Другої світової війни (аж до травня 1945-го) німецькими підводниками було потоплено 2603 бойові кораблі і транспортні судна союзників загальною водотоннажністю 13,5 мільйона тонн. У тім числі 2 лінкори, 6 авіаносців, 5 крейсерів, 52 есмінці і більше 70 військових кораблів інших класів. Під час боїв загинуло близько 100 тисяч моряків військового і торгового флоту.
Для протидії союзники зосередили понад 3 000 бойових і допоміжних кораблів, близько 1400 літаків, і до моменту висадки в Нормандії завдали підводному флоту Німеччини нищівного удару, від якого вона, здавалось, вже не могла отямитися. Незважаючи на це, німецька промисловість нарощувала випуск підводних човнів, але все менше екіпажів поверталися з походів з успіхом. А деякі не поверталися зовсім. Якщо в 1940 році були втрачені двадцять три, а в 1941 році — тридцять шість субмарин, то в 1943 і 1944 втрати зросли, відповідно, до двохсот п’ятдесяти і двохсот шістдесяти трьох підводних човнів. Всього за час війни втрати німецьких підводників склали 789 субмарин і 32 000 моряків. Але це все було в три рази меншим, ніж число потоплених ними суден супротивника, що доводило високу ефективність підводного флоту.
Як і на будь-якій війні, в цій також були свої аси. Гюнтер Прін став першим знаменитим на всю Німеччину підводним корсаром. На його рахунку тридцять кораблів загальною водотоннажністю 164 953 тонни, включаючи вищеназваний лінкор. За це він став першим офіцером Німеччини, що одержав дубове листя до Рицарського хреста. Міністерство пропаганди Рейху оперативно створило його культ — і Прін почав отримувати цілі мішки листів від шанувальників. Можливо, він би зміг стати найвдалішим німецьким підводником, але 8 березня 1941 року його човен загинув під час атаки конвою.
Після цього список німецьких глибоководних асів очолив Отто Кречмер (Otto Kretschmer), який потопив сорок чотири кораблі загальною водотоннажністю 266 629 тонн. За ним йшли Вольфганг Лют (Wolfgang Luth) — 43 кораблі загальною водотоннажністю 225 712 тонн, Еріх Топп (Erich Topp) — 34 судна загальною водотоннажністю 193 684 тонни і відомий Генріх Леманн-Вілленброк (Heinrich Lehmann-Willenbrock) — 25 кораблів загальною водотоннажністю 183 253 тонни, який разом з своєю U-96 став персонажем художнього фільму «U-Boot» («Підводний човен»). До речі, він не загинув під час авіанальоту. Після війни Леманн-Вілленброк служив капітаном торгового флоту і відзначився під час порятунку гинучого бразильського сухогруза «Комманданте Ліра» в 1959 році, а також став командиром першого німецького корабля з атомним реактором. Його ж човен, після нещасливого потоплення прямо на базі, був піднятий, ходив в походи (але з іншим екіпажем), а після війни був перетворений на технічний музей.
Таким чином, німецький підводний флот виявився найбільш везучим, хоч і не мав такої значної підтримки надводних сил і морської авіації, як британський. На рахунку підводників її величності тільки 70 бойових і 368 торгових німецьких суден загальним тоннажем 826 300 тонн. Їхні союзники американці потопили на тихоокеанському театрі війни 1178 суден загальним тоннажем 4,9 мільйона тонн. Не була прихильна фортуна і до двохсот шістдесяти семи радянських підводних човнів, які за час війни торпедували тільки 157 бойових кораблів і транспортів супротивника загальною водотоннажністю 462 300 тонн.
«ЛЕТЮЧІ
ГОЛЛАНДЦІ»
Прославлений у фільмі «U-Boot» підводний човен U-96 належав до знаменитої VII серії, що складала основу U-Bootwaffe. Всього було побудовано сімсот вісім одиниць різних модифікацій. Свій родовід «сімка» вела від човна UB-III часів Першої світової війни, успадкувавши її плюси і мінуси. З одного боку, в підводних човнах цієї серії максимально економився корисний об’єм, що робило страшну тісноту. З іншого — їх відрізняла гранична простота і надійність конструкції, що не раз виручала моряків.
16 січня 1935 року фірма «Дойче Верфт» отримала замовлення на будівництво перших шести субмарин цієї серії. Пізніше її основні параметри — 500 тонн водотоннажності, дальність плавання 6250 миль, глибина занурення 100 метрів — кілька разів поліпшувалися. Основою човна був розділений на шість відсіків міцний корпус, зварений зі сталевих листів, товщина яких на першій моделі складала 18-22 мм, а на модифікації VII-C (наймасовіша в історії субмарина, випущено 674 одиниці) досягала вже 28 мм в центральній частині і до 22 мм на краях. Таким чином, корпус VII-C розраховувався на глибину до 125-150 метрів, але міг занурюватися і до 250, що було недосяжним для субмарин союзників, які пірнали лише на 100-150 метрів. Крім того, такий міцний корпус витримував попадання 20 і 37 мм снарядів. Дальність плавання у цієї моделі зросла до 8250 миль.
Для занурення наповнювалися водою п’ять баластних цистерн: носова, кормова і дві бічні легкого зовнішнього корпусу і одна, розташована усередині міцного. Добре підготовлений екіпаж міг «пірнути» під воду всього за 25 секунд! При цьому бічні цистерни могли брати і додатковий запас палива, і тоді дальність плавання зростала до 9700 миль, а на останніх модифікаціях — до 12 400. Але, крім цього, човни могли дозаправлятися паливом в поході від спеціальних субмарин-танкерів (серії IXD).
Серце човнів — два шестициліндрові дизелі — загальною потужністю 2800 кінських сил розганяли судно в надводному стані до 17–18 вузлів. Під водою субмарина йшла на електромоторах фірми «Сіменс» (2х375 к.с.) з максимальною швидкістю 7,6 вузла. Звичайно, цього було недостатньо для того, щоб втекти від есмінців, проте цілком вистачало для полювання на тихохідний і неповороткий транспорт. Основною зброєю «сімок» були п’ять 533-мм торпедних апаратів (чотири носових і один кормовий), які «стріляли» з глибини до 22 метрів. Як «снаряди» найчастіше застосовувалися торпеди G7a (парогазова) і G7e (електрична). Остання значно поступалася в дальності ходу (5 кілометрів проти 12,5), зате не залишала після себе характерного сліду на воді. Максимальна швидкість у них була приблизно однакова — до 30 вузлів.
Для атак цілей усередині конвоїв німці винайшли спеціальний прилад маневрування FAT, за допомогою якого торпеда виписувала «змійку» або атакувала з розворотом до 130 градусів. Такими ж торпедами відбивалися від есмінців, що насідали на хвіст. — Випущена з кормового апарата, торпеда йшла їм назустріч «лоб в лоб», а потім різко розверталася і била в борт.
Крім традиційних контактних, торпеди могли оснащуватися і магнітними підривниками — для їх підриву в момент проходження під дном корабля. А з кінця 1943 року на озброєння надходить акустична самонавідна торпеда Т4, яку можна було випускати, не цілячись. Правда, при цьому сам підводний човен повинен був зупинити гвинти або швидко піти на глибину, щоб торпеда не повернулася.
Човни озброювалися і носовою 88-міліметровою і кормовою 45-міліметровою гарматами, а пізніше дуже корисною 20-міліметровою зеніткою, що захищала її від найстрашнішого ворога — патрульних літаків Британських ВВС. Декілька «сімок» отримали в своє розпорядження радари FuMO30, які виявляли повітряні цілі на відстані до 15 кілометрів і надводні цілі — до 8 кілометрів.
ВОНИ ПОТОНУЛИ В МОРСЬКІЙ
БЕЗОДНІ
Романтичний ореол героїв з одного боку — і похмура репутація п’яниць та негуманних вбивць з іншого. Такими уявляли німецьких підводників на березі. Проте напивалися вщент вони тільки один раз на два-три місяці, коли поверталися з походу. Саме тоді вони були на очах у «громадськості», яка робила поспішні висновки. Після цього вони йшли відсипатися в казарми або санаторії, а потім в абсолютно тверезому вигляді готувалися до нового походу. Але ці рідкісні вливання були не стільки святкуванням перемог, скільки способом зняти жахливий стрес, який підводники отримували в кожному поході. І навіть незважаючи на те, що кандидати в члени екіпажів проходили у тому числі і психологічний відбір, на підводних човнах бували випадки нервових зривів в окремих моряків, яких доводилося заспокоювати всією командою, а то й просто прив’язувати до ліжка.
Перше, з чим стикалися підводники, які щойно вийшли в море, — страшна тіснота. Особливо цим страждали екіпажі субмарин VII серії, які, будучи і без того тісними за конструкцією, додатково набивалися під завязку всім необхідним для дальніх походів. Спальні місця екіпажу і всі вільні куточки використовувалися для зберігання ящиків з провізією, тому відпочивати і їсти екіпажу доводилося де попало. Щоб узяти додаткові тонни палива, його закачували в цистерни, призначені для прісної води (питної і гігієнічної), таким чином різко скорочуючи її раціон.
З цієї ж причини німецькі підводники ніколи не рятували свої жертви, що відчайдушно борсалися серед океану. Адже розмістити їх було просто ніде — хіба що запхати в торпедний апарат, який звільнився. Звідси й репутація недолюдків, яка закріпилася за підводниками.
Почуття милосердя притуплювалося і постійним страхом за власне життя. Під час походів доводилось постійно остерігатись мінних полів або ворожої авіації.
Але найстрашнішими були ворожі есмінці та протичовнові судна, а точніше, їхні глибинні бомби, близький вибух яких міг зруйнувати корпус човна. Після цього можна було сподіватися тільки на швидку смерть. Бо куди страшніше було одержати важке ушкодження і безповоротно падати на глибину, з жахом слухаючи, як тріщить корпус човна, якого готові проламати потоки води під тиском у кілька десятків атмосфер. Або ще гірше — назавжди лягти на мілині і повільно задихатися, знаючи, що ніякої допомоги не буде…
(«Вокруг света»)