З 1995 року проводиться чемпіонат України, в якому ця команда постійно бере участь. 1996 року були проведені перші змагання серед дитячих колективів. Відтоді ж вихованки «Біличанки» постійно беруть участь у цих змаганнях. Крім того ФК «Біличанка-93» часто ініціює турніри, запрошує інші команди.
За час свого не такого вже й довгого існування «Біличанка» виборювала звання чемпіона України з жіночого футзалу вищої ліги 1996, 2003 - 2004 років. Здобувала Кубок України у 2002 та 2004 роках. Неодноразово команда, незмінним тренером якої є Володимир Колок, вигравала міжнародні турніри. 1996-го року здобула Кубок «Спартака-Катюші» у Москві, 2001-го – Кубок «Едель» у Мінську. А 2004 року у Воронежі «Біличанка» стала переможницею Кубка Євразії.
Допоки міжнародні змагання з жіночого футзалу не структуризовані, як турніри серед чоловіків, тому проводяться на рівні клубних турнірів. Нині на обрії нові перспективи. Не за горами той час, коли будуть організовані європейські клубні турніри, а також чемпіонати Європи та світу серед збірних команд.
— Тож, до цього потрібно бути готовими, а не чекати «з моря погоди», — розповідає директор дитячо-юнацької спортивної школи селища Коцюбинське Олександр Червоний. — У багатьох країнах цей вид спорту культивується — в Іспанії, Португалії, Італії, Данії, Голландії, Бельгії, Швеції, Швейцарії. Зараз обіцяють включити жіночий футзал до бюджету і забезпечити національну збірну хоча б по-мінімуму необхідними зборами, екіпіруванням і декількома турнірами. Втім, таке обіцяється вже не перший рік. На мій погляд, на футзал звертають мало уваги. Існує асоціація міні-футболу України. Вона вже понад 10 років є колективним членом ФФУ. На часі створення окремої Асоціації жіночого футзалу.
— Олександре Володимировичу, розкажіть, будь-ласка, детальніше про цей вид спорту.
— За своєю природою футзал — масовий вид спорту. Причому придатний для розвитку не тільки у великих містах, а особливо невеличких селищах, глибинці. У нього можна грати у будь-якому спортзалі чи майданчику. До речі, це буде дуже ефективним їх використанням. Посудіть самі, дві граючі у футзал команди займають такий же за розміром майданчик, як скажімо двоє гравців у теніс. Коли йдеться про навантаження чи погодинну оренду залу – різниця відчутна. На мій погляд, це один з найпотрібніших видів спорту, який повинен культивуватися на місцях. Дівчата так само, як і хлопці, можуть потім переходити до великого футболу. Адже, якщо подивитися на змагання «Шкіряний м’яч», там грають 7х7, скорочене поле, маленькі ворота, і ми маємо результат у вигляді зростання молодого поповнення.
— Як з поповненням у вашій спортшколі?
У Коцюбинському охоплено футзалом понад 200 дівчат і хлопців різних вікових категорій Підготовлено 16 майстрів спорту України. Це й учні з першого по 11 клас, студенти, ті, хто працює. Навіть у дитячих садочках пробуємо культивувати цей вид спорту. Умовно кажучи (бо це маленькі діти) ми даємо їм загальнофізичну підготовку. На жаль, рухова можливість дітей обмежена. Спортивних залів у нас немає, майданчиків обмаль.
Загалом, основна мета нашої роботи — виховання здорового покоління наших дітей, нормальних громадян нашої держави. Більшість дівчат, закінчуючи школу, вступають до вузів. Зараз 18 наших вихованок навчаються у вузах, зокрема, у Національному педагогічному університеті імені Драгоманова. Їхні майбутні спеціальності - фізвиховання та спорт, тренер зі спорту, вчитель фізкультури. Частина з них уже зараз навчаючись у вузі, працюють тренерами у місцевій школі, де виховують таких же дітей, якими вони самі ще недавно були. Водночас дівчата продовжують грати, виступати за першу команду клубу. Це Аліна Горобець, Юля Форсюк, Галя Гурська, Таня Солоп, Аля Кривенко, Катя Шеремет. Вони поєднують виступи за команду вищої ліги «Біличанка-НПУ», тренують, передають свій досвід молодшому поколінню і навчаються у вищих навчальних закладах. Частина дівчат вже вийшла заміж, народила дітей. Одні з них вирішили зовсім закінчити зі спортом, інші планують повернутися. У будь-якому разі спорт дав їм можливість самореалізуватися, стати на ноги, побачити світ. Гадаю, не багато дівчат з сімей середнього достатку можуть похвалитися тим, що вони об’їздили всю Україну. Від Донецька до Львова. І не тільки Україну. Були в Росії, Білорусі, Голландії, Німеччині, Польщі, Болгарії, Латвії. Тобто вони багато побачили, багато навчилися. У них сформовані погляди на життя. Фактично за допомогою спорту вони знайшли себе. Хтось у бізнесі працює, хтось вдома виховує дітей. Хтось працює вчителем у школі. Словом, спорт не став їм на заваді у праві вибору. Ніхто не забороняє їм по закінченні школи обрати ту чи іншу професію.
— Чому вони обирають саме футзал, а не футбол на великому полі?
— Жіночий футбол і футзал — це два різні види спорту. Хоч футзал начебто й вийшов з футболу. Зовні наче схожі, але правила, умови, напрямки розвитку — різні. Футзал — це безконтактний вид спорту — заборонені поштовхи, підкати. Певною мірою відмінне екіпірування, кількість гравців, замін і т. ін. У Європі вже давним-давно заборонили на рівні команд-майстрів гравцям одночасно виступи у великому футболі і футзалі. Мається на увазі дорослих гравців, на дітей це правило не поширюється, оскільки дитині дають можливість визначитися, де їй більше хочеться виступати – у футболі чи футзалі. Деякі клуби беруть участь у змаганнях з обох цих видів спорту. Наш ФК «Біличанка» культивує виключно футзал. З 1995 року в офіційних змаганнях з великого футболу під егідою Федерації футболу участі не беремо. За винятком комплексних змагань — спартакіад, універсіад (це державні заходи), де ми захищаємо честь області і даємо своїх спортсменів для виступів на такому рівні.
Футбол — це велике поле, більші навантаження. Це дощ, сніг, бруд, підкати і поштовхи. Самі розумієте наскільки воно все доцільне для дівчат. За таких умов немаловажну роль відіграють питання інфраструктури — якості штучних полів, навісів, роздягалень, душових. Уявіть собі тренування дівчат під дощем в багнюці, й після нього немає де переодягнутися і помитися. Наскільки це їм потрібно? Тому ми й вибрали футзал, методика і гра якого більш придатні для дівчат.
— Часто футболістки перекваліфіковуються у футзалісток і навпаки?
— Трапляються такі переходи, але у нас подібного не було. Деякі пробували, але потім поверталися назад. Специфіка нашого клубу полягає в тому, що він базується в одному селищі. Фактично сто відсотків дівчат народилися і виросли у Коцюбинському. Навчалися в одній школі, паралельних класах. Іногородніх гравців ми не запрошуємо. Зараз вже з’являються дівчата з інших населених пунктів Ірпінського регіону. Оскільки футзал починає культивуватися і в інших школах Приірпіння. Діти тренуються, потрапляють у склад, намагаються пробитися у першу команду. Вже є кілька дівчат, кандидатів до першої команди з Ірпеня та Бучі. Взагалі ми ніколи не запрошували «іногородніх» для постійних виступів. Були випадки, коли залучали двох-трьох гравців, коли ми тільки починали своє становлення - тоді нам потрібне було певне підсилення. З 1996 року у складі «Біличанки» не було жодної спортсменки, яка б приїхала з іншого міста. Всі наші діти, нами виховані. Нікому ми їх не віддаємо, та вони й самі не хочуть від нас іти.
Взяв інтерв’ю
Олександр НАКАЗНЕНКО