Бентежить тривожна думка, що ми знаємо долю не всіх, а переважно тих, хто залишився в Києві чи поблизу. А як інші? Не дай, Боже! Але ж і двоє самовбивць на один курс — це занадто багато.
Один мій однокласник повісився через нещасливе кохання ще в 24-річному віці.
Мені часто доводилося чути про випадки самогубств. Якось на кладовищі я звернув увагу, що покійниця відійшла на той світ у свій тридцятий день народження. Розповіли, що її коханий одружився з іншою. Дівчина дочекалася свого дня народження і покінчила життя самогубством.
Один колгоспник украв у колгоспі пару мішків цементу. Його заарештувала міліція. Він попросився в туалет, утік додому і повісився. Чого він боявся — тюрми чи ганьби?
Я можу ще навести чимало прикладів.
А нещодавно з журналу «Будьмо здорові» я дізнався, що в більшості розвинених країн світу зростає кількість самогубств і що за цим показником Україна належить до «розвинених» країн. Протягом останніх десяти років рівень самогубств у нашій країні збільшився майже вдвічі. Щороку в Україні скоюється близько 14 тисяч самогубств, з них 80 відсотків припадає на чоловіків 35-49 років. У жінок пік самовбивств настає у віці понад 60 років. Найстрашніше те, що останніми роками різко збільшилася кількість самогубств серед дітей віком 5-14 років.
Селяни в півтора раза частіше закінчують життя самогубством, що зумовлене високим рівнем алкоголізації сільського населення.
Здавалося, чого б ото квапитися на той світ? Адже смерті все одно не уникнеш. Жити, незважаючи на всі біди, цікаво і часто навіть приємно. В дитинстві та юності життя видається ледь не безкінечним. У зрілому віці розумієш, що життя коротке. Моя бабуся Марта, яка прожила 85 років, якось сказала, що життя промайнуло так швидко, ніби й не жила.
То навіщо ж вкорочувати й без того коротке життя? Правда, нещасливо закохані можуть заперечити, що їм таке життя надзвичайно довге й нестерпне. Але чи так це? Може, то просто не ваша пара? Не знали? Тепер знатимете. Людині властиво закохуватись, розчаровуватись і знову закохуватись.
Щоб отямитися після нещасливого кохання, людині потрібно в середньому один рік. Якщо ви збайдужіли до об’єкту свого кохання раніше, ніж за рік, то це було не оспіване поетами почуття, а так, легке захоплення, просто статевий потяг. Ми запрограмовані на продовження роду людського. Виконання програми забезпечується нагородами і покараннями. Сексуальна насолода, піднесені почуття покликані стимулювати здійснення програми.
Ви закохалися — і ваш організм налаштувався на виконання програми. Але вам не відповіли взаємністю. Виконання програми зірвалося. Матінка-природа починає карати вас негативними емоціями за невиконання програми. Але чому?! Ви ж хотіли! А щоб наступного разу були розумніші, знали в кого закохуватися і вміли закохати в себе.
Природа не хоче вас убивати. Вона лише вчить вас, щоб іншим разом у вас все вийшло гаразд.
Але це невидиме покарання настільки суворе, що слабкі натури не витримують.
З такого становища виходять по-різному. Гете, наприклад, перелив свої душевні муки в роман «Страждання молодого Вертера». Літературний герой застрелився, звільнивши від такого наміру автора. Та по всій Німеччині загриміли постріли самовбивць. Німецькі парубки, зазнавши нерозділеного кохання, сприйняли роман талановитого письменника не як вивільнення автора від самогубних думок, а як керівництво до дії.
Талановитим митцям слід думати, яке враження справить їхній твір на людей.
Я десь читав, що на Заході припинили писати на вхідних дверях «Виходу немає». Тому, що люди в пригніченому стані нерідко сприймали такий напис за наказ вищих сил покінчити життя самогубством. Мовляв, виходу немає, лізь у зашморг.
Цікаво, що в промислово розвинених областях України кількість самогубств у півтора-два рази більша, ніж у західних. На заході нашої країни краще збереглися національні традиції і християнські цінності. Нехтування ними активізує негативні процеси в суспільстві.
Один знайомий пенсіонер якось зізнався мені, що, страждаючи від тяжкої хвороби, думав про самогубство, але його стримала думка про те, що релігія засуджує самовбивць. Йому вдалося перемогти хворобу.
Наші почуття — це біохімічні реакції організму, подібні до реакцій, які відбуваються під час хімічного досліду в колбах чи ретортах. Коли ви переживаєте, то спробуйте обміркувати цю ідею. І вам полегшає.
Є ще такий спосіб: якщо вам погано, знайдіть когось, кому ще гірше, і допоможіть йому. Врешті-решт, ми живемо не в багатих і могутніх США, а в Україні. Допоможіть своїй Батьківщині. Вона тільки зіп’ялася на ноги, а скільки в неї сильних ворогів! Утверджуйте хоча б українську мову, і буде Україна. Вас учили розмовляти російською, бо це міська мова і зневажати сільську українську? А самі ви не здогадувалися, що в Росії селяни теж розмовляють російською? Вас учили любити не Україну, а Радянський Союз? А він розвалився. І тепер ви не розумієте, що таке патріотизм? То, може, вам краще виїхати в іншу країну? А й справді, раптом ви потрібні десь там?
Зрозуміло, що поради давати легко, але коли це ваш біль… Є такий анекдот. Мама заспокоює доньку, в якої розпочалися пологи. «Ти ж не знаєш, як це боляче», — відповідає дочка матері. Звичайно, пологи бувають різні, але все-таки…
Колись я вчителював в одній з київських шкіл. У будинку навпроти повісився чоловік. Він пиячив. Його покинула дружина. І він покінчив життя самогубством.
Одна молода вчителька, спостерігаючи за похоронною процесією, зауважила: «Життя не варте того, щоб через нього вішатися».
Якщо вам видасться, ніби ваше життя нічого не варте, то згадайте мудрі слова молодої вчительки і подумайте, що передусім воно не варте того, щоб через нього накласти на себе руки.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ