Ми пам’ятаємо, як «почив у Бозі» колись могутній РУХ. Та дуже просто: з нього зробили три дрібненьких РУХики, й проблему опозиції режимові Кучми було вирішено на користь влади.
Сьогодні декотрим політичним силам потрібно остаточно розправитися з уже й так безправною творчою інтелігенцією — і вони, схоже, впритул узялися до письменницького гурту як одного з найпослідовніших осередків національної духовності. Приблизно десять років тому з чиєїсь нерозумної волі від Національної Спілки письменників України відокремилася значна група літераторів, тоді ще порівняно молодих, зорганізувавшись в Асоціацію українських письменників (АУП). З того часу письменницьку громаду охопила дивовижна лихоманка підозр, взаємних докорів і звинувачень, нездорової конкуренції, чуток і пліток довкола спілчанського майна й таке інше. У цій колотнечі все менше згадувалися суто творчі проблеми, а самі майстри художнього слова якось непомітно втратили свій суспільний авторитет. А тут іще й новітня влада незалежної України виявилася абсолютно глухою до питань культури й духовного буття народу.
Із плином літ АУП так і не заявила про себе на повен голос, натомість НСПУ, заручившись сякою-такою фінансовою підтримкою з боку держави, зберегла організаційну структуру (її відділення функціонують у кожній області) й наростила кількісний склад. І все ж вона, нехай навіть квола і слабкосила, комусь в Україні муляє, хтось заповзявся дискредитувати її, аби з часом остаточно поховати.
Одним із сценаріїв такого плану була відома спроба групи маловпливових літераторів, підтримуваних Адміністрацією президента Кучми, проголосити себе легітимним керівництвом НСПУ й відсторонити Володимира Яворівського від посади чинного голови. Не вдалося. І не тому, що письменники грудьми кинулися захищати Яворівського (до нього упродовж останніх п’яти років назбиралося більш ніж досить претензій), а передусім через те, що виникла реальна загроза самому існуванню Спілки. Про драматичні перипетії тодішнього (початок 2004 року) протистояння кучмівської влади і спілчан наша газета детально повідомляла.
І ось минулого року проголошується створення Конгресу літераторів України, до якого увійшли ті самі дійові особи, котрі й замахнулися на долю НСПУ. Незважаючи на галасливу назву — Конгрес (!), а також на те, що, за словами його верховодів, він об’єднує близько 700 «писунів», про нього практично ніхто не чув. Отож «конгресменам» довелося вдатися до самопіару; з цією метою вони, очевидно, викупили цілу шпальту в газеті «Україна молода», надавши можливість сповна висловитися одному з трьох співголів новітнього утворення Юрієві Каплану.
Публікація почалася з брехні. Так, у біографічній довідці про пана Каплана, нібито взятій із довідника НСПУ, зазначено: «Юрій Григорович Каплан — один із найкращих російськомовних поетів України». Насправді ж жоден спілчанський довідник ніколи не атестував письменників за, так би мовити, мірою їхньої талановитості чи популярності. Чому організатори замовної публікації дозволили собі запустити цю «дезу» через тиражне друковане видання? А для того, аби в читача склалося враження, що в тому Конгресі зібралися якраз «одні з найкращих». Такі, наприклад, як прозаїк Юрій Бедзик, чиїх нудотних романів сахалися читачі ще за радянщини. Це той Бедзик, який наприкінці 1980-х років минулого століття на засіданні правлінь товариств «Дружба» закликав присутніх кинутись обороняти пам’ятники Леніну в столицях країн Варшавського пакту від тамтешніх «націонал-екстремістів». Уже навіть у Кремлі відчували, що СССР та створений ним на танкових дулах соціалістичний табір ось-ось накажуть довго жити, а комуніст Бедзик усе ще переймався долею меморіального вождика світового пролетаріату.
До компанії Бедзикові й такі члени Конгресу, як академік Петро Толочко та архітектор Лариса Скорик. Перший давно відомий своїми ностальгійно-компартійними (власне — антиукраїнськими) настроями. А пані Лариса в часи народного повстання проти кучмізму склала прекрасну пару перелицьованій Ганні Герман-Стеців: пам’ятаю, вони тоді годинами лили бруд на Віктора Ющенка у прямому ефірі «регіонівського» телеканалу «Україна».
Як ці двоє опинилися серед отих семисот зарахованих до КЛУ? Та дуже просто. Річ у тім, що членом Конгресу може стати всяк, хто має навіть не книжку, а одну — дві журнальні публікації. Пан Каплан не без самовдоволення пояснює: «От написала людина підручник, вона все одно літератор, вона працювала над стилем, вона викладала свій матеріал так, щоб він був доступним для студентів, для учнів».
В такому разі панам «конгресменам» не зайве дати одну маленьку пораду. Оскільки серед їхніх чільників перебуває полум’яний захисник Володимира Ульянова-Леніна, а той, пригадаймо, любив у анкетах називати себе теж літератором — то чи не прийняли б вони посметрно й навіки до свого геніального гурту також автора «Что делать?», «Шаг вперед — два шага назад» та «Лучше меньше, да лучше»?
Хоча з логікою в панів «конгресменів» не все в порядку. Наприклад, у черговий раз спрямовуючи нищівні інвективи проти ненависного йому опонента, пан Каплан заявляє: «Я з гордістю і з задоволенням скажу, що мої політичні погляди завжди відрізнялися від поглядів пана Яворівського, бо він — флюгер, а я був дисидентом. У мене нема жодного рядка про Комуністичну партію…»
Гаразд. Але чому в такому разі з «флюгером Яворівським» під одні штандарти ставати не можна, а з іще більш рипливим флюгером Бедзиком — можна, та ще й дуже легко? Здається, в парткомі Спілки письменників за часів правління кремлівських генсеків ніхто більше за Бедзика не «лизав» відоме місце комуністичним богам.
Утім, несповідимі путі твої, Господи! Або ще, як казав Козьма Прутков, «Дивлячись на світ, не можна не дивуватися». Ген уже й Юрій Бедзик минулого року видав роман, присвячений темі голодомору в Україні. І очей в жодного сірка не позичав…
Лідери Конгресу нарікають на брак грошової підтримки для видання книжок своїх членів. Але на спонсорські «крихти» вже встигли випустити в світ кілька поетичних антологій. В одній із них зібрано вірші майже трьохсот поетів за сто років, пов’язаних з Україною та Києвом. Кому ж віддали перевагу упорядники? Погляньмо й ми: ось російськомовна поетеса баронеса Штейгер, котра мала власний маєток у підкиївському селі; ось російська поетка-емігрантка Алла Головіна, у 8-річному віці вивезена батьками з України… І так далі. Очевидно, це видання дуже сильно сприятиме утвердженню української державності та національної ідеї.
Читаючи одкровення пана Юрія Каплана, часом ловиш себе на думці, що він або свідомо блефує, або демонструє власне невігластво. Говорячи про плани роботи Конгресу, він просторікує: «В перспективі ми замахуємось і на ВНЗ, бо в Україні повинно бути щось на кшталт Літературного інституту».
Даруйте, але ж уже майже десять років в Інституті філології київського Національного університету діє відділення літературної творчості — за навчальними програмами значно ширше і глибше, ніж згадуваний московський Літінститут! Проте там навчають, очевидно, не тих і не того. Через те й веде пан Каплан свою поетичну студію, і можна тільки здогадуватися, хто її відвідує, якщо приміщення для неї надає єврейський фонд, а на титульних сторінках книжок, виданих Конгресом, висловлюється щира подяка спонсорам із СДПУ(о).
Непослідовність суджень і висновків, що ними щедро пригощає читачів «України молодої» один із чільників КЛУ, либонь, викликані тим, що, бажаючи поагітувати за власне дітище якомога більше число наївних «літераторів», ще не охоплених Конгресом, він вочевидь демонструє небажання бути відкритим і відвертим до кінця. Отож коли пан Каплан намагається запевнити, буцім «не для того ми створювались, щоб з кимось боротись. Ми об’єднались тільки для творчих справ — книговидання, проведення фестивалів, видання книг молодих письменників» — не вірте йому. Бо поруч із цими благими намірами знаходимо на газетній шпальті те, що муляє «конгресменам» і не дає їм спокійно спати.
Ось іще одна пряма мова від пана Каплана: «Сидить людина на телебаченні, ламає руки і каже: Спілка — це злиденна організація. Уявляєте собі, скільки коштує квадратний метр оренди в центрі міста. А там здаються величезні площі, і куди воно все дівається? Продаються цілі корпуси в Ялті, в Коктебелі, в Одесі. В Коктебелі колись було за Спілкою 11 га землі, залишилось сім, що таке 4 гектари на березі моря? Ви уявляєте собі ці гроші?»
То ось де собаку закопано! Людей, об’єднаних зовсім не для того, «щоб з кимсь боротись», насправді жаба душить, що десь поруч, у стінах тієї творчої організації, на яку вони вчинили невдалий замах на початку 2004 року, «крутяться» шалені гроші — а вони до них доступу не мають! Отож — ґвалт і рейвах, пробі й ґеволт! І невтямки їм, що Національна Спілка письменників України справді переживає тяжкі фінансові часи, що практично на ентузіазмі тримаються її обласні філії, що ледве виживають її періодичні видання, працівники яких отримують мізерну зарплатню, а автори давно забули про гарантований їм Конституцією гонорар, що немає державної програми підтримки та розвитку українського книгодрукування, що чиновники, які прийшли у владу від певних політичних сил, синім вогнем дихають на все українське, зокрема й письменницьке слово.
Втім, про все це пани каплани (а найперше — їхні ідейні натхненники) прекрасно відають. Не можуть же не знати, якщо так прискіпливо рахують гроші за оренду приміщень та гектари землі на морському узбережжі. Відтак стає цілком зрозумілим, в ім’я чого здіймається галасування та лунають крики «тримайте злодія!»
Є класичне запитання, що його не зайве поставити в будь-якому становищі: кому це вигідно? Мені здається, в даному разі — відповідь очевидна. Вигідно тим, хто мріє усунути НСПУ з арени суспільного життя в Україні. Але такі спроби вже були. Чим вони скінчилися — добре відомо.
Антін ПІДЛІСНИЙ
Сьогодні декотрим політичним силам потрібно остаточно розправитися з уже й так безправною творчою інтелігенцією — і вони, схоже, впритул узялися до письменницького гурту як одного з найпослідовніших осередків національної духовності. Приблизно десять років тому з чиєїсь нерозумної волі від Національної Спілки письменників України відокремилася значна група літераторів, тоді ще порівняно молодих, зорганізувавшись в Асоціацію українських письменників (АУП). З того часу письменницьку громаду охопила дивовижна лихоманка підозр, взаємних докорів і звинувачень, нездорової конкуренції, чуток і пліток довкола спілчанського майна й таке інше. У цій колотнечі все менше згадувалися суто творчі проблеми, а самі майстри художнього слова якось непомітно втратили свій суспільний авторитет. А тут іще й новітня влада незалежної України виявилася абсолютно глухою до питань культури й духовного буття народу.
Із плином літ АУП так і не заявила про себе на повен голос, натомість НСПУ, заручившись сякою-такою фінансовою підтримкою з боку держави, зберегла організаційну структуру (її відділення функціонують у кожній області) й наростила кількісний склад. І все ж вона, нехай навіть квола і слабкосила, комусь в Україні муляє, хтось заповзявся дискредитувати її, аби з часом остаточно поховати.
Одним із сценаріїв такого плану була відома спроба групи маловпливових літераторів, підтримуваних Адміністрацією президента Кучми, проголосити себе легітимним керівництвом НСПУ й відсторонити Володимира Яворівського від посади чинного голови. Не вдалося. І не тому, що письменники грудьми кинулися захищати Яворівського (до нього упродовж останніх п’яти років назбиралося більш ніж досить претензій), а передусім через те, що виникла реальна загроза самому існуванню Спілки. Про драматичні перипетії тодішнього (початок 2004 року) протистояння кучмівської влади і спілчан наша газета детально повідомляла.
І ось минулого року проголошується створення Конгресу літераторів України, до якого увійшли ті самі дійові особи, котрі й замахнулися на долю НСПУ. Незважаючи на галасливу назву — Конгрес (!), а також на те, що, за словами його верховодів, він об’єднує близько 700 «писунів», про нього практично ніхто не чув. Отож «конгресменам» довелося вдатися до самопіару; з цією метою вони, очевидно, викупили цілу шпальту в газеті «Україна молода», надавши можливість сповна висловитися одному з трьох співголів новітнього утворення Юрієві Каплану.
Публікація почалася з брехні. Так, у біографічній довідці про пана Каплана, нібито взятій із довідника НСПУ, зазначено: «Юрій Григорович Каплан — один із найкращих російськомовних поетів України». Насправді ж жоден спілчанський довідник ніколи не атестував письменників за, так би мовити, мірою їхньої талановитості чи популярності. Чому організатори замовної публікації дозволили собі запустити цю «дезу» через тиражне друковане видання? А для того, аби в читача склалося враження, що в тому Конгресі зібралися якраз «одні з найкращих». Такі, наприклад, як прозаїк Юрій Бедзик, чиїх нудотних романів сахалися читачі ще за радянщини. Це той Бедзик, який наприкінці 1980-х років минулого століття на засіданні правлінь товариств «Дружба» закликав присутніх кинутись обороняти пам’ятники Леніну в столицях країн Варшавського пакту від тамтешніх «націонал-екстремістів». Уже навіть у Кремлі відчували, що СССР та створений ним на танкових дулах соціалістичний табір ось-ось накажуть довго жити, а комуніст Бедзик усе ще переймався долею меморіального вождика світового пролетаріату.
До компанії Бедзикові й такі члени Конгресу, як академік Петро Толочко та архітектор Лариса Скорик. Перший давно відомий своїми ностальгійно-компартійними (власне — антиукраїнськими) настроями. А пані Лариса в часи народного повстання проти кучмізму склала прекрасну пару перелицьованій Ганні Герман-Стеців: пам’ятаю, вони тоді годинами лили бруд на Віктора Ющенка у прямому ефірі «регіонівського» телеканалу «Україна».
Як ці двоє опинилися серед отих семисот зарахованих до КЛУ? Та дуже просто. Річ у тім, що членом Конгресу може стати всяк, хто має навіть не книжку, а одну — дві журнальні публікації. Пан Каплан не без самовдоволення пояснює: «От написала людина підручник, вона все одно літератор, вона працювала над стилем, вона викладала свій матеріал так, щоб він був доступним для студентів, для учнів».
В такому разі панам «конгресменам» не зайве дати одну маленьку пораду. Оскільки серед їхніх чільників перебуває полум’яний захисник Володимира Ульянова-Леніна, а той, пригадаймо, любив у анкетах називати себе теж літератором — то чи не прийняли б вони посметрно й навіки до свого геніального гурту також автора «Что делать?», «Шаг вперед — два шага назад» та «Лучше меньше, да лучше»?
Хоча з логікою в панів «конгресменів» не все в порядку. Наприклад, у черговий раз спрямовуючи нищівні інвективи проти ненависного йому опонента, пан Каплан заявляє: «Я з гордістю і з задоволенням скажу, що мої політичні погляди завжди відрізнялися від поглядів пана Яворівського, бо він — флюгер, а я був дисидентом. У мене нема жодного рядка про Комуністичну партію…»
Гаразд. Але чому в такому разі з «флюгером Яворівським» під одні штандарти ставати не можна, а з іще більш рипливим флюгером Бедзиком — можна, та ще й дуже легко? Здається, в парткомі Спілки письменників за часів правління кремлівських генсеків ніхто більше за Бедзика не «лизав» відоме місце комуністичним богам.
Утім, несповідимі путі твої, Господи! Або ще, як казав Козьма Прутков, «Дивлячись на світ, не можна не дивуватися». Ген уже й Юрій Бедзик минулого року видав роман, присвячений темі голодомору в Україні. І очей в жодного сірка не позичав…
Лідери Конгресу нарікають на брак грошової підтримки для видання книжок своїх членів. Але на спонсорські «крихти» вже встигли випустити в світ кілька поетичних антологій. В одній із них зібрано вірші майже трьохсот поетів за сто років, пов’язаних з Україною та Києвом. Кому ж віддали перевагу упорядники? Погляньмо й ми: ось російськомовна поетеса баронеса Штейгер, котра мала власний маєток у підкиївському селі; ось російська поетка-емігрантка Алла Головіна, у 8-річному віці вивезена батьками з України… І так далі. Очевидно, це видання дуже сильно сприятиме утвердженню української державності та національної ідеї.
Читаючи одкровення пана Юрія Каплана, часом ловиш себе на думці, що він або свідомо блефує, або демонструє власне невігластво. Говорячи про плани роботи Конгресу, він просторікує: «В перспективі ми замахуємось і на ВНЗ, бо в Україні повинно бути щось на кшталт Літературного інституту».
Даруйте, але ж уже майже десять років в Інституті філології київського Національного університету діє відділення літературної творчості — за навчальними програмами значно ширше і глибше, ніж згадуваний московський Літінститут! Проте там навчають, очевидно, не тих і не того. Через те й веде пан Каплан свою поетичну студію, і можна тільки здогадуватися, хто її відвідує, якщо приміщення для неї надає єврейський фонд, а на титульних сторінках книжок, виданих Конгресом, висловлюється щира подяка спонсорам із СДПУ(о).
Непослідовність суджень і висновків, що ними щедро пригощає читачів «України молодої» один із чільників КЛУ, либонь, викликані тим, що, бажаючи поагітувати за власне дітище якомога більше число наївних «літераторів», ще не охоплених Конгресом, він вочевидь демонструє небажання бути відкритим і відвертим до кінця. Отож коли пан Каплан намагається запевнити, буцім «не для того ми створювались, щоб з кимось боротись. Ми об’єднались тільки для творчих справ — книговидання, проведення фестивалів, видання книг молодих письменників» — не вірте йому. Бо поруч із цими благими намірами знаходимо на газетній шпальті те, що муляє «конгресменам» і не дає їм спокійно спати.
Ось іще одна пряма мова від пана Каплана: «Сидить людина на телебаченні, ламає руки і каже: Спілка — це злиденна організація. Уявляєте собі, скільки коштує квадратний метр оренди в центрі міста. А там здаються величезні площі, і куди воно все дівається? Продаються цілі корпуси в Ялті, в Коктебелі, в Одесі. В Коктебелі колись було за Спілкою 11 га землі, залишилось сім, що таке 4 гектари на березі моря? Ви уявляєте собі ці гроші?»
То ось де собаку закопано! Людей, об’єднаних зовсім не для того, «щоб з кимсь боротись», насправді жаба душить, що десь поруч, у стінах тієї творчої організації, на яку вони вчинили невдалий замах на початку 2004 року, «крутяться» шалені гроші — а вони до них доступу не мають! Отож — ґвалт і рейвах, пробі й ґеволт! І невтямки їм, що Національна Спілка письменників України справді переживає тяжкі фінансові часи, що практично на ентузіазмі тримаються її обласні філії, що ледве виживають її періодичні видання, працівники яких отримують мізерну зарплатню, а автори давно забули про гарантований їм Конституцією гонорар, що немає державної програми підтримки та розвитку українського книгодрукування, що чиновники, які прийшли у владу від певних політичних сил, синім вогнем дихають на все українське, зокрема й письменницьке слово.
Втім, про все це пани каплани (а найперше — їхні ідейні натхненники) прекрасно відають. Не можуть же не знати, якщо так прискіпливо рахують гроші за оренду приміщень та гектари землі на морському узбережжі. Відтак стає цілком зрозумілим, в ім’я чого здіймається галасування та лунають крики «тримайте злодія!»
Є класичне запитання, що його не зайве поставити в будь-якому становищі: кому це вигідно? Мені здається, в даному разі — відповідь очевидна. Вигідно тим, хто мріє усунути НСПУ з арени суспільного життя в Україні. Але такі спроби вже були. Чим вони скінчилися — добре відомо.
Антін ПІДЛІСНИЙ