РЕЙТИНГОМ ПО ФЕЙСУ?

Помилялися ті, хто сподівався на українську теорію історичного стрибка.

1. П’єдестал без героя
Помилялися ті, хто сподівався на українську теорію історичного стрибка. Звичайно, хто не знає тепер: Великий Шовковий Шлях закінчувався в Ольвії, на теренах сучасного села Парутине в Очаківському районі. Але одна річ — руїни еллінської держави (і демократії) під ногами, й зовсім інша — руїни в головах. У свідомості тих популістів, котрі вчергове, після краху «помаранчевих», обіцяють зневіреному і зубожілому народові бодай стабільну ціну на газ. А що, хіба вже не перекладено на плечі народу глобальне здорожчання всього і вся? І якщо до кінця року барель нафти лише збирається вирости до 100 баксів, то в Україні на жнивах і солярка, прошу пробачення за простоту, коштувала вже як бензин-95. І марно звертається до обласних керівників останній із могіканів, із ще не розграбованого села, депутат обласної ради і Герой Соціалістичної Праці Володимир Григорович Погорєлов. З телеекрана проголошує оптимістичну тираду шикарний аграрний міністр, але слідом за ним — «сюжет із комбайнерами», і знову Погорєлов буквально волає до наших очільників усе про те ж: старі комбайни виробили ресурс, а нові купити незмога, пальне страшенно дороге, а влада в «рік села» махнула на село рукою…
Ні, не махнула! Бо влада денно і нощно думає про те, як би не втратити… владу. Тому постійно й підкидає виборцям привабливі рейтинги, зроблені на замовлення новітньою армією так званих іміджмейкерів, яким несть числа, бо це діло так само вигідне, як, скажімо, пошиття костюма на замовлення: за ваші партійно-владні гроші виконаємо будь-яку вашу забаганку (сиріч — видамо потрібний рейтинг)! І всі ті парламентські баталії, що відбувалися напередодні президентських виборів, і доведений до протистояння народ, розділений між двома кандидатами, — все це як у задзеркаллі, в стилі «дежа вю», повторилося й цього літа. Люди ждуть вирішення пекучих соціальних проблем, які й деталізувати не варт (так уже вони всім нам в’їлися в печінки!), а нам натомість — процедурні торги, парламентські пузирі та мильні бульбашки під брендом «коаліція»…
Демократична, антикризова — та хоч там бісова, аби лишень країна демонструвала, що вона країна, а не «перехідна територія» для майбутнього «генерал-губернатора Малоросії» Володимира Вольфовича Жириновського, призначеного на цю посаду ще 1990 року напівбожевільним «регентом Брумелем», братом знаменитого колись спортсмена-стрибуна. Та ось уже ми самі застрибнули у ХХІ сторіччя, а все у нас іде по другому, по третьому, по енному колу. Газети кричать про серійних маніяків і торгівлю людьми, як у часи Руїни, а життя стало таким, що найшвидшими темпами випихає молодь в еміграцію. Одна дівчина з мого під’їзду буквально днями вийшла заміж у Катарі, друга — вивчила шведську мову, вийшла заміж і працює у Швеції офіцером податкової поліції. Отакі молоді люди покидають Україну, і їх — мільйони.
«Обирати й бути обраним» — це демократично, проте це вже як дві професії в країні, які потрібні завжди. Ніби в людському єстві дав збій котрийсь із генів, і вже вкотре слабку автократію Л.Кучми обміняли ми на слабку владу В.Ющенка. Воно, звісно, політична реформа, проста демократична процедура вивела на владний Олімп екс-спікера першої каденції і непримиренного смертельного ворога другої каденції Л.Кучми. Та сама процедура підсадила вдруге в прем’єрське крісло Віктора Федоровича. Тепер маємо ждати, як піде далі наш рипучий державний віз. І кого в ньому повезуть, а кого — запряжуть.
Українська звичка ходити двічі до вітру, двічі забредати в одну й ту ж історичну річку, овва, множиться на регулярний пошук історичних грабель, аби стати на них і дістати з розгону по лобі. Втішає лише те, що хоч і сяк-так, а все ж роблять свою чорну й чорнову роботу органи місцевого самоврядування, але вже навіть обласні ради не заїкаються про Магдебурзьке право, ЄС і СОТ. Усе те відсунуто, навіть у порівнянні з кучмівськими часами, на далеку перспективу.
Ви справді, читачу, думаєте нині, стоячи в черзі до каси ЖЕКу, про 2020-й рік і про вступ України в Європейський союз?..
А між тим, уже нині тривожні симптоми воскреслої автократії — навіч. І в ставленні до мас-медіа теж. А скандал із нардепом Калашниковим (який офіцер не тримав у руках «Калашникова»?) і СТБ навіює сумні думки про те, що ми проходили — і пройшли. І капіталізм, і розвинений соціалізм зокрема. Пройшли — і жодних уроків для себе не винесли. А життя — школа сувора. Україна знову в становищі вічного другорічника. І знову нас водять за ніс не тільки чужі, а й свої. Власне, свої вічно й водять. А широкому загалові потрібні не телевізійні політичні вистави, не вічне блокування трибун, бійки затятих опонентів та відірвані ґудзики на ширінці в нардепа: дехто прагне побачити дійство з відриванням голів. Одрізана вже була. І чи не голова журналіста зіграла свою роль у піднесенні нового-старого голови нового-старого парламенту. Надто швидко недавній герой народних сподівань зійшов з п’єдесталу. В той час як інший, тактично відійшовши убік, аби не забруднити штани об опонента, здійснив повторне сходження на вже один раз подолану вершину.
Але проблема — не в повторному тріумфі В.Януковича: він має право на нього. Питання ще й у тому, скільки нас готові лягти під п’єдестал або стати п’єдесталом.
2. П’єдестал
для героя
Тихо, німо, наче це вже для нас — «перегорнута сторінка», як зволили висловитися після третього туру виборів пан Президент України, пройшло недавнє свято проголошення в 1990 році Декларації про суверенітет України. Всі три свята, які припали на 16 липня, святкували пишно, з розмахом: і День металурга, і День морської авіації, і День бухгалтера. Лише про цей, на державному рівні забутий, День і не згадав ніхто. Звичайно, ми не французи, в яких одне велике національне свято — День взяття Бастилії. Військовий парад на Єлисейських полях, усміхнений Жак Ширак — це запам’ятається, як і Тріумфальна арка на тлі Еффелевої вежі. Успішна героїня — завжди на радість її громадянам. І кращим французом проголошено великого Зінедіна Зідана, який продемонстрував на весь світ, що таке — людська, національна, чоловіча гордість і гідність.
Але нас успішною нацією ніхто не називає — українці піднеслися духом лише під час цьогорічного чемпіонату світу з футболу, коли наша збірна вийшла до чвертьфіналу й хоч і програла — зате майбутньому чемпіонові, славнозвісним італійцям. Але якщо нас критикують у тій же Італії за корупцію, то що тоді вважають за корупцію в цій сонячній, як і наша, і не менш бандитській країні? Хто тепер у них буде на п’єдесталі після поверженого Сільвіо Берлусконі, в якого наш Андрій Шевченко вже не буде другом, адже магнат і власник англійського «Челсі» Роман Абрамович платитиме йому значно більше? Ще не питання дня, а припущення, що блискучого Берлусконі запроторять у тюрму як якогось Ходорковського. Річ в іншому.
Власне — в тому, що немає в українському політикумі таких ідей і людей, за якими б ішли маси. Ситуація все та ж, як і в анекдоті «з бородою»: він досить точно змальовує сучасну ситуацію. Голос з трибуни: — З кожним днем ми будемо жити краще й краще! Голос із залу: — А ми?..
Нібито дбаючи про народ, народні обранці підняли до захмарних висот… власну заробітну платню. І керівників держави теж. І глав обласних адміністрацій. І голів рад усіх рівнів. І судді та прокурори можуть працювати спокійно: тепер народ не даватиме хабарів нікому. Але не тому, що немає кому, а що немає що давати. Політики ж, як відомо, живуть від виборів до виборів, а державні діячі живуть майбутнім держави, нації, народу. Хоч би на одній суверенній території жили й сотні народів, як у нас. Проте розвиненою країна стане тільки тоді, коли в нас буде міцний середній клас, а тут якраз іще повно проблем. Хоч би хто стояв на чолі держави, області, району — він повинен думати про народ, а не про себе й не про друзів, хоч би якими «любими» вони були. Через те — не здаваймо ту суверенну територію, котру означено як Свобода Слова. Те, що записано в Конституції про цензуру, не повинно підлягати ревізії. Тим більше тоді, коли один демократ і ліберал уславився крилатою фразою про «меню в журналістську морду», а в очікуванні «міцного господарника» журналістів просто били по голові. Звісна річ, іще не бейсбольними битами, ще не мисливським ножем діють, але мені хочеться сподіватися, що суспільство швидко отямиться, «натанцювавшись» на граблях обману та напившись напою з назвою «дешевий популізм» — саме він і обходиться нам щонайдорожче.
Мені здається, що новий Богдан Хмельницький уже є на цьому світі, й не обов’язково йому ходити в дитсадок, школу чи університет у музейному жупані від екс-голови «Нафтогазу», який запрягав усю Україну в свою інокарету. Мова не про те — мова про справжнього сина України, якому випаде бути не каліфом на годину, а трудівником на кам’янистому й чорноземному, фантастично багатому і злиденному воднораз полі.
Якщо п’єдестал і далі буде порожній або на ньому буде порожній чоловік — о, тоді нам з кризи не скоро вийти, а десять кроків до людей буде замало тоді, коли люди підуть на нас самі. А коли звергають п’єдестали, тоді вже не до майданної демократії. Барикади — то не парламент із мікрофоном і кнопкою для голосування.
Але моє переконання — народ і мудріший, і добріший за політиків. І він не потерпить, аби його вважали за бидло, світячи йому межи очі рейтингами, виведеними на замовлення політологами з нардепівськими значками. Рейтинги по фейсу в народу вже не проходять. Час новітнього Богдана Хмельницького не забариться.
Дмитро КРЕМІНЬ
м. Миколаїв