УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНСЬКІ АРМІЇ

Колонізаторство було таким нестерпним, що кращі сини і дочки нації повставали, створювали повстанські загони чи й армії. Воювали з колонізаторами за визволення і створення своєї незалежної держави. Ось головні приклади. Були повстання і створені повстанські армії проти польських колонізаторів на чолі з К.Косинським (1591-1593), С.Наливайком (1594-1596), Т.Трясилом (1630), П.Бутом (Павлюком) і Я.Остряницею (1837-1638). Хоча регулярна польська колонізаторська армія розгромила ці повстанські армії, нація довела, що не змириться з колонізаторством, воюватиме за незалежність і свою державність. Під час всенародного великого повстання проти польських колонізаторів на чолі з Б.Хмелем (1648-1657) воювали регулярні козацькі полки і українська повстанська армія селян та міщан. Найвідоміші подвиги УПА на чолі з полковником М.Кривоносом: взяття ним сильних замків Кременця і Львова. В 1529-1760 роках і пізніше повставали українці проти польських, австрійських колонізаторів в горах Верховини, Передверховинні, Заверховинні і Буковині. Через гірські умови рідко створювалися великі повстанські армії. Найвідоміша повстанська армія О.Довбуша (1738-1745). УПА під керівництвом цього ватажка на сім років паралізувала польську колонізаторську владу, життя поміщиків-кріпосників та їхніх єврейських помічників-визискувачів. Повстанці палили маєтки і палати шляхтичів, судили і знищували їх, руйнували урядові установи. Майно роздавали бідним кріпакам. Століттями польські колонізатори не могли загасити ці повстання. Наступники О.Довбуша В.Баюрак та І.Бойчук зібрали солідну повстанську армію. В 1759 році УПА на чолі з І.Бойчуком з боями відступила на Запоріжжя. Згодом воювали з колонізаторами в околицях Бердичева і Любара. Польські колонізатори називали УПА «опрєшкі» (від латинського opressor — знищувач). Ця чужа назва упівців увійшла до преси та історій, але населення називало УПА. Чужинецьку назву слід виправити. Отаман Г.Голий (1730-1748) зібрав повстанську армію, яка майже два десятиріччя воювала з колонізаторами в околицях Тульчина, Немирова тощо. В 1734-1750-х роках на Правобережжі діяли УПА І.Подоляки, М.Теслі, особливо УПА Верлана (ім’я невідоме) на Поділлі і Волині. Значною УПА була Коліївщина (1768-1769). Досвідчений запорізький отаман М.Залізняк зібрав повстанську армію проти польських колонізаторів. УПА під його проводом руйнувала кріпосницькі маєтки і замки на Смілянщині, Корсунщині, Канівщині. При облозі міцного замку в Умані на бік повстанців перейшли дворові козаки з сотником І.Гонтою — утворилася справді солідна повстанська армія. Польське військо не могло справитися. Покликали на поміч військо-орду Росії, колонізатора нашого Лівобережжя-Гетьманщини. Полководець Суворов обманом захопив Залізняка і Гонту. Повстання розгромили, повстанців катували, четвертували, засудили. В російських документах цих повстанців чомусь назвали «гайди» (від тюрксько-татарського «гайде!» — «вперед!»: йому тотожний синонім «ура!» — «вперед!». Цей, ще гунський бойовий клич, вживається і нині в тюрксько-російській армії). Назва змінилася на «гайдамаки», але це колонізаторська назва. По-українському УПА. Чому наші історики досі «сплять» (невже так зазомбовані недавнім колонізаторством?), не виправляють колонізаторські назви на національні? В пам’яті нації ще свіжі спомини, коли в 1918-1920 роках, поруч з професійною армією УНР і УГА, створювалися десятки загонів чи й армій УПА на чолі з десятками отаманів. Під час Другої світової війни нація мала потребу створювати Рух Опору колонізаторам, військо УПА і воювати з гітлеризмом, бо він розчленовував українську землю і націю. 1938 року Заверховиння Гітлер передав жорстокому сателітові Мадярії, 1941 року так звану Трансністрію з Одесою і Буковиною — сателітові-тиранові Румунії для асиміляції і геноциду українців (до речі, ці сателіти досі не вибачилися перед нашою нацією, не компенсували завданих збитків); Галичину «приліпив» до генерал-губернаторства Райху з центром в Кракові; на великій частині України утворив Райхскомісаріат, а український Крим запланував анексувати для рекреаційної землі Райху без проживання там інших націй. Гітлеризм допустив велику помилку, не створивши для багатомільйонної української нації автономію типу Української РСР при СРСР-колонізаторі. Російська колонізація в той час українській нації не загрожувала, всю боротьбу вона зосередила проти Райху. Утворення УПА для війни з Райхом занепокоїло Москву-колонізатора. Але вермахт громив СРСР, тому Москві було не до Української повстанської армії. У червні-вересні 1941 року Сталін залишив в Україні 23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів, 3500 диверсійних груп з російської діаспори. Підтримки вони не мали. Гестапо знищило їх або ж вони саморозпалися. З 3500 таких груп в середині 1942 року сяк-так діяли лише 22. Спочатку загони Руху Опору називалися УНС (Українська національна самооборона). При збільшенні війська їх названо УПА. Головний осередок найчисленнішої «Поліської Січі» УПА в червні-листопаді 1941 року розміщувався в околицях Олевська на Житомирщині біля стратегічної залізничної лінії Ковель-Київ, де чинили диверсії проти вермахту. Підпільні організації Руху Опору УПА діяли в містах Львові, Тернополі, Києві, Полтаві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі тощо. Лише в листопаді 1942 року сталінізм почав перекидати через лінію фронту на українські землі в тил вермахтові полки регулярних внутрішніх військ під назвою «українські радянські партизани» або неофіційно «другий сталінський фронт». Загальне командування здійснював генерал НКВС Т.Строкач. З’єднання О.Сабурова і С.Ковпака вийшли з лісів «Брянського партизанського краю» російсько-українського прикордоння і розмістилися на білоруському прикордонні в околицях Милашевичів, за п’ятдесят кілометрів північніше Олевська, де не було стратегічних доріг. Їхньою метою не була підривна війна з вермахтом, а війна з УПА. Згодом вони зосередилися біля Калинковичів. З УПА воювали лише у звітах Москві, а фактично домовлялися про мирне співіснування. Штаб УПА з Олевська перебазувався західніше. Взимку 1943 року ковпаківці за наказом штабу проводили демонстративний рейд районами базування УПА Милашевичі-Лунинець-Володимирець-Кленова-Коростень-Милашевичі. Просили УПА не воювати з ними, бо, мовляв, проводять рейд за наказом з Москви. З гарнізонами вермахту «воювали» хіба що в звітах. Взимку 1943 року з Брянських лісів демонстративно пробігли мимо Сум, Полтави, Чигирина, Умані, Білої Церкви до Калинковичів і «партизани» М.Наумова. В квітні 1943 року до Милашевичів прибуло ще й з’єднання «партизан» О.Федорова. Його призначено першим секретарем Волинського обкому. В районі Ковеля і Камінь-Каширського діяли проти УПА і українського населення загони польської Армії Крайової (до 1942 року Союз збройної боротьби). «Партизанам» через лісові аеродроми доставляли зброю, медикаменти, літературу, все, крім харчів. Харчів не вистачало фронтові. Партизани мали добувати харчі на складах вермахту. В глибокому тилу, в лісовій зоні складів вермахту їжі було обмаль, а їсти хотілося, тому «партизани» безпощадно грабували місцеве українське населення, за що їх сильно ненавиділи. Населення підтримувало УПА, із залізничних станцій повідомляло про ешелони з продуктами для фронту, які слід підривати. В червні 1943 року з’єднання С.Ковпака отримало наказ йти у демонстративний «Карпатський рейд», показати західноукраїнцям, що російська червона армія-орда ще воює. Воно з Милошевичів, повз Кленову, Дубно, Чортків, пішло на нафтопромисли Борислава. Налякали декілька гарнізонів, зірвали за собою декілька мостів, спалили декілька нафтових вишок. З’єднання оточив вермахт, бомбили літаки. Партизани змушені були покинути обоз, малі гармати і міномети, ховатися в горах. Перед цим вермахт зігнав з полонин всю худобу. Ковпаківці опинилися в критичній ситуації: оточені, без харчів і запасів зброї, їли траву і ягоди, гриби. Отруювались. Зверху бомбили літаки. Відчайдушно проривали оточення через містечко Делятин, де їх масово били. Сидору Ковпаку з групою охорони через гору Рокиту вдалося врятуватися. Комісара з’єднання генерала Семена Руднєва і його сина Радика розстріляла за наказом згори радистка Аня «за зраду». Навіть невеликі озброєні групи не могли пробитися на Полісся. Це вдавалося лише переодягненим в місцевий одяг групам. Рейд закінчився розгромом. З’єднання не відновлювали. УПА стала справді армією, бо її полки нараховували сто тисяч вояків, плюс підпільне сільське, кущове і районне місцеве самоврядування на визволених і колонізованих територіях. Після відступу вермахту в 1944 році УПА вирішила воювати з російськими колонізаторами самостійно без підтримки світової громадськості, усвідомлюючи свою приреченість. Але жити колонізованими, асимільованими в брехавтономії УРСР не могли. Росія назвала і називає УПА «биндеровцами», західноукраїнців та й усіх українців-патріотів, знаючи, що Степан Бандера кілька років до війни (1935-1939) сидів у камері-одиночці польської варшавської тюрми, з 1941 року — в гітлерівському концтаборі Заксенгаузен, а після війни — в таборах для переміщених осіб на Заході, де його вбив терорист агент КДБ. Ні теоретично, ні, тим паче, практично він не міг особисто бути організатором і керівником дій УНСО-УПА. Між іншим, полонені вермахтом радянські генерали-колабораціоністи, комуністи-зрадники організували в системі вермахту дві російські «визвольні» або «власовські» армії кількістю відповідно один мільйон 200 тисяч і 800 тисяч. Оце розмах! Оце яскраве комуністичне виховання і російський радянський патріотизм! До речі, рядових і молодших офіцерів «власовців» давно амністували, визнали ветеранами Великої вітчизняної війни з відповідними пенсіями і пільгами. Після війни для двох мільйонів «власовців» не вистачало ГУТАБів. Тому майже мільйон «власовців» направили на Донбас каятися ударною відбудовою шахт і п’ятиколонництвом супроти українців. Нині «власовці» і їхні нащадки Сходу та Півдня України «прихватизували» понад 130 найпотужніших підприємств, стали нуворишами, мільйонерами, мультимільйонерами і мільярдерами. Вони створили підпільну «Власовляндію» і нуворишо-олігархівську Партію регіонів. Вимагають розчленування України та приєднання до Росії. Тобто колонізаторський синдром діє. «Рука Москви» останнім часом заставляє «власовців»-фанатів східно-південних регіонів агресивно підривати конституційний лад держави України, в якій живуть і хліб жують. Тероризують, приймаючи антиконституційні постанови місцевих рад про регіональну російську мову (побутовий блатняк з матюком). По телебаченню видно великі транспаранти на всю ширину вулиць в містах «БАНДЕРОВЩИНА НЕ ПРОЙДЕТ!», «ДОЛОЙ БАНДЕРОВЩИНУ!». Це підла антиукраїнська акція, бо під «бандеровщиною» вони розуміють «українщину». Це по-їхньому означає: українщина в Україні не пройде? А хто? Російщина? Російщина пройде? Сміх. Треба бути нецивілізованими, неосвіченими, немудрими, не мати ні совісті, ні честі, щоб зневажати українців на їхній власній землі. Не дивина: російська нація — це нащадки азійських кочовиків, диких гунів та золотоординців, а обманюють світ, що вони слов’яни. В них досі діють гени ордизму, загарбництва-колонізаторства, грабіжництва, варварства, прагнення зневаги і утисків неординців, диктатури-деспотизму тощо. Але захист Росії «власовцями» нині непевний. Не ті часи, коли Росію-колонізатора боялися. Сама російська еліта боїться розпаду імперії. Адже всі колоніальні імперії розпалися. Днями — Югославія. Залишилися Російська Федерація і КНР. Розпад Росії наближується, її еліта, крім нафти-газу і труб, нафтогазовалюти нічого не бачить. Тим часом багаті Далекий Схід і Східний Сибір колонізують китайці, Західний Сибір-Урал — тюрки. Сепаратизм дихає в Приураллі, Поволжі та Передкавказзі. Пан Путін і пан Іванов сяк-так підлатали трохи ВПК-хунту, і думають, що світ їх боїться. Пан Путін довго і терпляче чекав, коли Європа сама визнає його своїм володарем і обере постійним головою ЄС. Не дочекавшись, підняв українську газову проблему, щоб залякати Європу. Адже він вважає, що економічно вже колонізував Європу газом, залишилося колонізувати політично. Здавайся, Європо, добровільно! Ордизм по-чингісханськи не розуміє торгового партнерства, лише колонізаторство. Українці терплячі і толерантні, але коли терпець увірветься, то й вони виставлять транспаранти «ВЛАСОВЩИНА НЕ ПРОЙДЕ!», «ГЕТЬ ВЛАСОВЩИНУ!» тощо. То чи потрібна ця конфронтація? Микола ГАЛИЧАНЕЦЬ