Роман КРУЦИК: «ЗА ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЩЕ БУДЕ БОРОТЬБА»

Нарешті, на 15 році Незалежності України створено Інститут національної пам’яті. Наскільки його поява вже давно назріла, свідчать хоча б останні події: шабаш «п’ятої колони» навколо регіональної російської мови, постійні ворожі демарші Росії, «обійми» якої ми відчували понад три століття, невизнання Голодомору геноцидом… Можна називати ще й ще сотні злочинів проти українського народу. Про них ми повинні знати й пам’ятати, інакше корінь нашого родоводу буде вирубаний дощенту. Про це розмова з Романом Круциком, головою Київської міської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В. Стуса.
— Пане Романе! Дехто з науковців, зокрема історик Станіслав Кульчицький, вважає, що Інститут національної пам’яті «повинен займатися популяризацією історичних знань і здобутків». Якась розмита фраза, вам не здається?
— Курас, Кульчицький і ще два академіки в 1989 році написали листа шведському професорові Штенбергу, який очолював правову комісію з дослідження Голодомору, що такого явища не було, це брехня. А сьогодні Кульчицький — перший експерт.
— У всіх країнах колишнього Варшавського договору є Інститути національної пам’яті. Чому тільки тепер цю установу створено в нас?
— В Україні, надто в урядових колах, не розуміють, що це за структура, яке її завдання. Вважалося, що її працівники будуть збирати спогади, писати дисертації, захищати їх. Таких організацій у нас багато. Якщо взяти Інститут історії НАНУ, то він вивчає історію України ХХ століття не з початку створення бодай УНР, її знищення, а з 1922 року, незаконного утворення СРСР. Оце вже тих старих науковців не переучиш: вони прославляли історію компартії. А сьогодні доручити їм дослідити злочини радянської влади? Це нонсенс.
Чому держави колишнього Варшавського договору створили ці інститути? Бо вони хотіли донести своїм народам правду про комуністичну тоталітарну систему, позбутися міфів, які вона створила.
— Напевне, цей процес був важкий.
— Найлегше він пройшов у Німеччині.
— Але ж там існували дві держави — ФРН і НДР, на повну потужність діяло зловісне Штазі, східнонімецьке міністерство держбезпеки, яке організував КДБ. Яка статистика — на кожних 180 громадян було по одному секретному агенту. А Берлінський офіс Штазі займав цілий квартал міста.
— Коли в Німеччині почалися багатотисячні мітинги щодо об’єднання обох держав і розвалили Берлінську стіну, люди оточили і захопили Штазі. Там було 180 кілометрів (!) секретних файлів. Працівники цього Міністерства держбезпеки встигли знищити тільки п’ять відсотків архівів, а в Польщі — 50 відсотків. І ось у Берліні приміщення Штазі передали Інституту національної пам’яті імені Гаука. Там тепер працює близько 2000 науковців. Бундестаг прийняв закон про архіви НДР. А в Польщі почав діяти радикальний закон про люстрацію. У ньому виписані ті професії, обійняти які можна тільки заповнивши люстраційну картку. Там є такий пункт: чи ти був агентом спецслужб?
І в Інституті національної пам’яті перевіряють дані про цю людину. У випадку активної співпраці претендент на певну посаду автоматично 8 років не має права її посісти. Тому колишні агенти спецслужб бояться іти на виборні посади, в державну службу.
На мою думку, гальма при створенні у нас Інституту національної пам’яті спричинені тим, що в колі виконавчої та законодавчої влади багато колишніх агентів, які бояться, щоби їхнє прізвище не випливло. Рік тому вийшов указ Президента про створення Інституту і за цей час нічого не зроблено. Я був у робочій групі й бачив, хто чинив спротив цьому — окремі працівники в апараті Президента, Кабміну. У вересні минулого року з’явився другий указ, і тепер уже є постанова уряду. Я спостерігаю, як намагаються знівелювати, не так зробити цю справу. За Інститут національної пам’яті ще буде боротьба.
Президент Віктор Ющенко єдиний, хто посів правильну позицію і розуміє, наскільки це потрібно Україні.
— А як виникнення цього Інституту сприймуть на Сході України?
— Дуже добре. Бо Інститут національної пам’яті — це не тільки розкопки, встановлення монументів. Він працюватиме в царині культури, літератури, релігії, буде повертати імена видатних українців, заборонених за радянських часів. Наприклад, якщо сьогодні там не сприймається визнання ОУН-УПА, але ж подібна ситуація була на Сході України, де з 1917 по 1930 роки діяло 1800 (!) повстанських загонів. Люди не мирилися з більшовицькою окупацією, виганяли комісарів, встановлювали свою владу, навіть створювали республіки. Тодішній режим це називав контрреволюцією, бандформуваннями. Насправді це була героїчна боротьба українців, вона ще не описана і повинна ввійти до шкільних програм.
Знаєте, сьогодні дехто з наших недругів любить посміятися, мовляв «хохлы молча умирали». Неправда. Яке сильне було селянське повстання на Дніпропетровщині в 1930 році. Його придушили, бо більшовицьке політбюро розуміло, що без України Росія не вистоїть. Боротьба була страшенна і тільки тим жахливим голодом Україну зламали. Тому сьогодні вкрай важливо, щоби відділення Інституту національної пам’яті були в усіх регіонах України.
На нас скептично дивляться наші сусіди. В країнах колишнього Варшавського договору поховання радянських воїнів упорядковані, а в Україні позаростали бур’янами. Ми навіть не знаємо, де українські поховання за кордоном, хоча створена відповідна структура, що цим не займається.
— Яка саме?
— У1996 році заснована державна міжвідомча Комісія по вшануванню пам’яті жертв війни і політичних репресій. Вже в самій назві несумісні поняття… Там узяли верх люди, яким ближчі жертви війни. Є в нас скаутські організації, які їдуть до Польщі, Словаччини, там могили воїнів УНР, УПА. Якби був Інститут національної пам’яті, ми б не мали таких ганебних написів на цвинтарі орлят у Львові, того, що сталося на Волині, коли на нашій землі нас примусили вибачатися. І ось недавно в Польщі.
— У Павлокомі.
— Де є напис на могилах кількох поляків: «Загинули від рук українських буржуазних націоналістів». А те, що ціле село спалили поляки — не мовиться.
— А чому ми пішли на таке угодовс
тво?
— Бо у державній міжвідомчій комісії, на яку покладена ця робота, люди випадкові, які не знають історії, які не розуміють із чим можна погодитися з поляками, а з чим — ні. Офіційна польська влада розуміє, що коли не буде України, то й не існуватиме Польща, але там дуже сильні шовіністичні кола, які ще зазіхають на українські території.
— Чи будуть в Інституті національної пам’яті такі люди як історик В. Сергійчук, Р. Круцик?
— Будуть. Гадаю, що призначення директором І. Юхновського — це нормальний варіант. Я знаю ці підводні течії, коли ставили питання, що співзасновником Інституту має бути Служба безпеки України. А там і досі існує таке: був дід в НКВД, то і син, і внук ідуть цією дорогою.
— Така спадкоємність.
— І тільки тепер туди почали приходити нові люди. Всі Інститути національної пам’яті за кордоном працюють з архівами колишніх спецслужб. Коли наша робоча група зустрічалася з керівниками силових структур України і сказала про передачу їхніх архівів, то почула: «Може ми б давали вам тільки копії?» Виходить, знову будуть сортувати, що давати, а що ні. Нині парадоксальні речі кояться. Служба безпеки України утримує в себе секретні архіви, де зафіксовані злочини держави, яка вже не існує і спадкоємець якої до нас вороже ставиться. Є документи, на яких стоїть гриф колишнього СРСР «Совершенно секретно». І наші спецслужби свято виконують це. Я був на одній із конференцій, і в кулуарах хтось із працівників Служби безпеки із таким смішком і сарказмом заявив: «Який ви Інститут зробите, адже архіви наші».
— Але ж у закордонних Інститутах національної пам’яті всі архіви перейшли туди?
— Прибалтійці забрали всі архіви спецслужб, вивчили їх, зробили відеоплівки і віддали їх назад. У поляків ішла велика боротьба за передачу цих архівів. Я побував у їхніх схронах, дотепер ще в мішках зберігаються ті документи, які не встигли вивчити.
У нас вийшов закон про реабілітацію, потім була постанова, де йшлося, щоби всі документи передати в державні архіви. Але ця постанова не виконується. Служба безпеки втрутилась також у роботу державних архівів і примусила їх зробити в себе закриті фонди. Тобто ви маєте право як родич репресованого ознайомитися зі справою. Але неодмінно ті сторінки, де написано, хто доніс, будуть заклеєні або над вами буде стояти працівник архіву, щоби Ви, не дай Боже, не прочитали чогось «забороненого». Чому ж ми жаліємо тих негідників, через яких загинули сотні тисяч людей, і немилосердні до потерпілих?
Коли почне працювати Інститут, ситуація зміниться. Адже досі траплялися парадоксальні випадки: вийшов перший указ Президента і я зателефонував до гуманітарного управління Кабміну, який є виконавцем Указу, представився і запитав, чи потрібна якась консультація. У відповідь почув: «Ми ще будемо думати, чи такий Інститут потрібний». І це дозволяє собі сказати чиновник, який зобов’язаний виконувати цей указ! Ось який чиниться спротив!
— Історія України — це суцільний тоталітарний період.
— Навіть якщо взяти часи царської Росії, їх теж треба вивчати. Але в основному, поки свіжі архіви, насамперед дослідити період комуністичного режиму. Вийшов указ про створення національного заповідника «Биківнянські могили», це стане імпульсом до розшукування і вивчення масових поховань по всій Україні. Як правило, де був офіс НКВД, там таємниче поховання. Тільки на Івано-Франківщині ми розкрили 150 поховань.
Окремий розділ роботи Інституту національної пам’яті — жертви голодоморів. Ми досі дозволяємо чужинцям спекулювати на темі кількості жертв Голодомору. Адже за тих часів існував територіально-адміністративний поділ, збереглись книги ЗАГСів. Дуже багато роблять краєзнавці, дослідники на місцях, люди пам’ятають про голодомори. Такі свідчення потрібно зібрати, опрацювати і поставити крапку на цій темі. Сьогодні починають сперечатися, що жертв було не 10, а 4 мільйони. Навіть у такому разі, хіба це не трагедія?
Маємо нині чудернацьку ситуацію: вісім держав визнали Голодомор геноцидом, а Україна ще ні. У 2005 році були парламентські слухання, і їхнім результатом стало звернення до народу, в якому констатується, що Голод був геноцидом. Але звернення не має юридичної сили. Повинен бути закон, що зобов’язував би Генпрокуратуру порушити кримінальні справи і розслідувати їх. Ці документи стали б матеріалами щодо визнання на міжнародному рівні Голодомору як геноциду. Український Голодомор — це феномен, який і надалі будуть вивчати вчені різних країн. До речі, канадський парламент ухвалив постанову, де є окремий пункт про заборону заперечення Голодомору в Україні.
А в нас трапляється й таке: взимку цього року до нас прийшли журналісти із студії «Тоніс», ми їм показали документи про Голодомор, зняли разом про це фільм набагато сильніший, ніж «Жнива скорботи». Там такі вражаючі факти: навіть підраховано, скільки на кожному померлому заробили більшовики — 80 доларів.
— На той час сума велика.
— І був у цьому фільмі такий сюжет: кадри хроніки, виступ Кагановича, де він вказує, яких людей треба арештовувати. Серед них і тих начальників, які дають вказівки, щоби нічого не робити — тобто обдирати до рісочки селян. І ось знайшовся громадянин Росії, який почав тиснути на «Тоніс», викупив фільм за 100 (!) гривень. Сьогодні ми не маємо права його демонструвати. Але в мене він є на диску. Я буду розкручувати цю подію в пресі, бо фільм треба показувати всім.
Окремий розділ досліджень Інституту національної пам’яті — «Визвольна боротьба». І мова йтиме не тільки про ОУН-УПА, а про повстанський період у Східній та Центральній Україні, який комуністи назвали громадянською війною. Насправді це була визвольна боротьба.
— А яка участь «Меморіалу» в напрацюваннях Інституту національної пам’яті?
— «Меморіал», «Спілка політв’язнів» мали б відіграти величезну роль. Інститут національної пам’яті повинен бути координатором діяльності цих організацій. Ми зробили виставку «Забуттю не підлягає», її визнали науковці майже всіх держав світу: дістали подяку від Інституту стратегічних досліджень у Вашингтоні, особисту —від З. Бжезінського, навіть від скандинавських держав. Ми спільно з канадцями взяли участь у випуску фільму «Між Гітлером і Сталіном», нам дали право його тиражувати. «Меморіал» зробив 4000 копій і розповсюдив їх по всіх областях України. Тепер ми працюємо над виставкою «Народна війна» про селянські повстання 1917-1930 років на Сході України. Ми видали книжки «Сталінським курсом», «Голодова катастрофа у Києві» (1932-1933 роки).
Не вивчена досі у повному обсязі Друга світова війна, не обчислені людські втрати.
Хочу додати, що, як вважає директор Інституту національної пам’яті І. Юхновський, будуть переглянуті (можливо, навіть у судах) так звані реабілітаційні процеси часів правління Хрущова.
Йдеться про людей, яких примусово вивезли до Сибіру. Тодішня країна, яка скоювала ці злочини, не могла дати об’єктивну оцінку діям радянських диктаторів. Крім того, Інститут буде головною установою в державі, яка визначатиме напрямки та пріоритети державної мовної політики. Адже без української мови не буде української держави.

Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК