РІК СЕЛА ЩЕ НЕ НАСТАВ

Тому усім, від керівництва держави до пересічного селянина, давно зрозуміло, що необхідно переорієнтовувати структуру підприємницької діяльності на селі, залучати для цього інвестиції та інновації. Поки що держава зробила лише перші кроки на шляху переведення сільського господарства на ринкові відносини, які вже опробовані в усьому світі. Так-сяк здійснила господарську реформу, земельну (хоча до ринку землі не дотягла) і відпрацювала інфраструктуру ринку. Далі аграрна реформа пробуксовує.
Досі Верховна Рада не ухвалила закон «Про ринок землі» та «Про державний земельний кадастр», які давно готові до другого читання. Немає жодного документа щодо страхування врожаю, застави землі сільськогосподарського призначення, оподаткування, іпотечного кредитування тощо. Це дає підстави тим політичним силам, які виступають проти визнання землі товаром, продовжувати мораторій на торгівлю землею. Але ринок землі вже започатковано, і ті, хто намагається його блокувати, насправді лише заганяють цей процес у «тінь».
Нові капіталісти зацікавлені в земельному мораторії, щоб незаконним способом привласнити сільгоспугіддя і ні з ким не ділитися своїми прибутками. А «ліві» (комуністи та соціалісти) звикли управляти сільським господарством, забравши в селянина ренту від землі. Тим часом 87 відсотків землі, яку взято в оренду на 5 років, експлуатується з порушенням вимог користування, нещадно забруднюється. В результаті знижується продуктивність угідь.
Ставши президентом України, Віктор Ющенко дав завдання уряду розробити програму «Добробут через аграрний розвиток», куди мали увійти всі проблемні питання, які треба вирішити протягом 2006-2010 років, аби на селі запрацювало підприємництво і сільське населення могло підвищити свій добробут. Таку програму спільно розробили Національна сільськогосподарська палата, Мінагрополітики і науковці. Але коштів на її фінансування в бюджеті не знайшлося. Залишилася тільки концепція, на основі якої нині готується нова програма, яку майбутній уряд має винести на розгляд парламенту.
На думку академіка-секретаря відділення аграрної економіки та земельних відносин Української академії аграрних наук Антона Третяка, крім цієї короткострокової програми, слід розробити та ухвалити стратегію розвитку українського села до 2030 року. Адже ринок земель сільськогосподарського призначення колись таки запрацює, в аграрне виробництво підуть інвестиції, інновації, а сільське населення і далі зменшуватиметься.
Актуальним залишається й питання формування оптимальної моделі ринку сільськогосподарської продукції. Ще в червні 1999 року вийшла постанова Кабінету Міністрів України «Про оптові продовольчі ринки». Необхідність створення таких ринків обумовлена передусім порушенням прямих зв’язків між товаровиробниками і споживачами, значним зростанням товарообмінних операцій сільськогосподарською продукцією та продуктами її переробки, появою значних обсягів неякісних продуктів харчування.
Оптові ринки концентрували б великі партії всіх видів сільськогосподарської продукції в одному місці, прискорювали їхній рух від виробника до споживача, зменшували б транспортні витрати. Крім того, в такий спосіб можна легко вирішити проблему номер один вітчизняних виробників — збут своєї продукції. Відбувався б і належний контроль з боку відповідних державних служб за якістю і чистотою завезених продовольчих товарів. На дрібних ринках, а тим більш на стихійних, такої гарантії немає.
Згадана постанова доручала АР Крим, обласним державним адміністраціям розробити разом з Мінекономіки, Мінфіном, Мінагрополітики схеми оптових ринків, відвести під них певні земельні площі та забезпечити необхідною матеріально-технічною базою. Про виконану роботу названі органи влади мали прозвітувати Кабміну до 1 січня 2000 року. Але всього цього не було зроблено, постанову уряду по суті не виконано. Оптових ринків нині одиниці, а виробники сільськогосподарської продукції не знають, де і як її продати.
Держава втрачає вітчизняних товаровиробників, інвесторів, доходи від податків, які би сплачували оптові ринки. Очевидно, комусь з можновладців не вигідно створювати такі ринки, біржі, аукціони сільгоспродукції. Бо саме оптовий ринок формує прозору систему ціноутворення, позбавляє можливості посередників наживатися на виробникові та споживачеві. Хіба це нормально, коли на звичайному ринку в Києві (крім Бесарабського), скажімо кілограм цитрусових чи яблук коштує 3-5 гривень, а у вуличних наметах та в магазинах такі ж самі плоди продають вдвічі дорожче?
Заступник директора Інституту аграрних ринків Роман Корінець покладає певні надії, пов’язані з формуванням оптових продовольчих ринків, на Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 9 грудня 2005 року «Про стан агропромислового комплексу та заходи щодо забезпечення продовольчої безпеки України». В цьому документі чітко визначено основним напрямком державної політики у сфері забезпечення продовольчої безпеки, — розвиток інфраструктури аграрного ринку, зокрема біржової торгівлі продовольчими ресурсами, із залученням до участі в такій торгівлі сільськогосподарських підприємств, фермерських та особистих селянських господарств, врегулювання діяльності оптових продовольчих ринків. Підготовлено й проект Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції», який подано до Верховної Ради 26 грудня 2005 року. Минуло вже чотири місяці, але істотних зрушень у цій вкрай важливій справі немає.
Президент Віктор Ющенко оголосив 2006 рік роком села. Закінчується перший квартал. Чи відбуваються хоч якісь позитивні зміни в житті сільських трударів? На жаль, жодних. Академік-аграрник Антон Третяк відзначає, що в уряду, як і раніше, немає комплексного системного підходу до розв’язання проблем села. Президент Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України Роман Шмідт згоден з колегою, і єдину відмінність нинішнього року від попередніх для селян бачить лише у збільшенні (до 10 млрд. гривень) бюджетних відрахувань на розвиток аграрного сектора та сільської місцевості. Проте виділення більшої частини цих грошей головним чином сплановано на четвертий квартал, а вони дуже потрібні сільським трударям у першому, особливо за складних умов нинішньої посівної.
На думку Романа Шмідта, зміни у ставленні держави до проблем села мають насамперед відбутися на політичному рівні, треба зламати існуючу систему управління сільським господарством і передати більшість функцій чиновників, у тому числі питання ринку землі, опіку над фермерами тощо, сільськогосподарським дорадчим службам (як у Польщі), тобто справжнім фахівцям. Необхідно створити стабільну інфраструктуру аграрного ринку та управління. Це нонсенс, коли міністри-аграрники щороку міняються. Велику роль у відродженні українського села, у відстоюванні інтересів його трудівників могли б відіграти об’єднання селян, яких досі немає.