ДЕЩО ПРО «ЗАЧОВГАНУ» НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ

1. Де БЮТ і де б’ють
Були часи, коли Совєцький Союз, очолюваний першим секретарем ЦК Микитою Хрущовим, надумав наздогнати й перегнати Америку. Содіяти замислене так і не вдалося, зате анекдотів наплодилося стільки, що ними дорогу до Марса можна викласти. Ось один із них.
Американці, побувавши в країні омріяного комунізму, кажуть:
— Ось ви весь час торочите про переваги вашого способу життя. Але ж у вас майже в кожному селі у клубах дах протікає, а дороги такі, що будь-який танк у них зав’язне!
Радянські ідеологи довго думали, чим відповісти розпроклятим імперіалістам, і нарешті знайшлися:
— А у вас негрів б’ють!
Логіка, як мовиться, залізна! І, уявіть собі, її апологети не перевелись і в наші благословенні дні. Один з них надіслав до редакції нашої газети гнівного листа, змістовим стрижнем якого є теза: «А на сторінках «Української газети плюс» б’ють Юлю!» Втім, надамо слово самому авторові — Петрові Небайдужому з Києва:
«Хочу поставити персональне запитання журналістові Горіславцю. Чому він так не любить Юлію Тимошенко? Кожний раз, як у вашій газеті з’являється стаття за його підписом, зразу ж можна здогадатися, що йдеться про Юлію Тимошенко.
Ось і сьогодні прочитав в «Українській газеті плюс» статтю за підписом Горіславця «Політичні діловари на всеукраїнському торжищі». Писано багато, з претензією на оригінальність, а все зводиться до того, що Юлія Тимошенко торгується за посаду прем’єр-міністра…
Воно і зрозуміло. Програвши вибори до Верховної Ради, «представник» УКП із шкури лізе, щоб догодити своєму хазяїну, Щокіну, щоб очорнити Юлію Тимошенко (за це йому гроші платять)… УКП за допомогою різних горіславців намагається поучати виборців, за кого треба було голосувати. Ніби народ такий дурний, що сам не розбереться. Що можуть запропонувати українському народу консерватори, крім зачовганої «національної ідеї», яка для зденаціоналізованого конгломерату, що зветься український народ, варта не більше за порожній звук? А Юлія Тимошенко своєю діяльністю на посаді віце-прем’єра з ПЕК і на посаді прем’єра доказала народу, що вона вміє не тільки говорити, а й виконувати обіцянки, дані виборцям. Тому народ їй вірить» (кінець цитати).
Отже, звинувачення з боку добродія Небайдужого дуже серйозні. За його неперевершеною логікою («А у вас негрів б’ють!»), в Україні майже на законодавчому рівні потрібно заборонити не любити Юлію Володимирівну всім, а найперше — журналістам «з претензією на оригінальність». Бо як же її можна не любити, коли вона виконує обіцянки, дані виборцям?
І тут мимоволі пригадується документальний фільм «Перерваний політ», показаний по УТ-1 незадовго до цьогорічних парламентських виборів у межах відведеного телеефіру для партій та блоків. У ньому, зокрема, стверджувалося, що якби у вересні минулого року Президент не відправив уряд Тимошенко у відставку, то вже сьогодні середня зарплатня в Україні становила б (увага!) ТРИ ТИСЯЧІ ЄВРО. На кого розрахована ця агітаційна булька? Якими економічними показниками вона підкріплена? Невже різким падінням виробництва та зменшенням ВВП, що сталося саме тоді, коли Ю.В. перебувала на чолі уряду?.. Спитати б у авторів фільму. Але якщо знаходяться добродії Небайдужі, які таким обіцянкам вірять, — то вже їхня проблема. Я особисто не вірю, але при цьому хочу дописувача розчарувати: Юлію Володимирівну люблю.
На одному з мітингів за часів Кучми мені довелося стояти поруч із нею, і я відчув її магнетичну силу, яка хвилями розпросторювалася від неї навсебіч, та ще більшу силу мала її жіноча врода й чарівність, і я просто не міг не закохатися. Однак це моє затамоване почуття не має ані найменшого стосунку до неї як до політика й урядовця. Отож, на відміну від добродія Небайдужого, я залишаю за собою право на критику будь-чиїх дій, якщо вони викликають у мене небезпідставний сумнів. Як, скажімо, у разі з отими обіцяними трьома тисячами євро для кожного пересічного українця щомісяця.
 
2. Простота, що не є святою
Втім, наразі моїм опонентом є зовсім не Юлія Володимирівна, дай їй, Господь, успіхів у справі служіння народові, про який мова буде далі. Вернімося до листа, в якому, нече в краплі води, відображається несусвітенний хаос, що панує в головах значної частини нашого рідного українського люду. Його представник добродій Небайдужий, зациклений на непоборному обожнюванні лідерки БЮТ, звинувачує мене, що як тільки в «Українській газеті плюс» з’являється моя стаття, то зразу здогадуєшся, що йдеться про «жінку з косою». Аби переконатися в «істинній правдивості» сказаного дописувачем, переглядаю цьогорічні випуски газети з моїми матеріалами й серед «героїв» публікацій знаходжу і соціаліста Йосипа Вінського, і комуніста Петра Симоненка, і Президента Віктора Ющенка, І непримиренну опозиціонерку Наталію Вітренко, і лідерів Блоку «МИ» Володимира Литвина та Блоку «Не так!» Леоніда Кравчука, і ще одного «нетаківця» Нестора Шуфрича, і відомих персоналій з Партії регіонів… А про Юлію Володимирівну — лишень кілька абзаців у двох-трьох статтях. Ви, добродію Небайдужий, хоч гортаєте часом нашу газету?
Далі. «Програвши вибори до Верховної Ради, «представник» УКП із шкури лізе, щоб догодити своєму хазяїну, Щокіну… (за це йому гроші платять)». А от за таке авторові листа можна й пику по-чоловічому натовкти! Я ніколи не був ні «представником», ні членом Української Консервативної партії, хоч її політичні та світоглядні засади мені, визнаю щиросердо, близькі. І голова УКП Георгій Щокін ніколи не був і не є моїм «хазяїном», то й грошей мені платить не він , а редакція газети, яка зовсім не є власністю пана Щокіна. І платить не за те, що замовляє мені матеріали для публічної дискредитації Юлії Володимирівни (чого я собі ніколи не дозволяв і не дозволю, бо в іншому разі не поважав би сам себе).
Питається: звідки у добродія Небайдужого така, м’яко кажучи, недостовірна інформація? З яких джерел він її почерпнув? І чи не називається це елементарним наклепом на журналіста, за який треба відповідати якщо не перед судом, то бодай перед Господом? Чи, може, спишемо все на логіку «А у вас негрів б’ють!»?
Ох, та логіка!.. Розгніваний на мене й газету дописувач у позі ментора застерігає, що не треба, мовляв, поучати народ, який сам знає, за кого йому голосувати. Абсолютно справедлива теза! І я готовий підписатися під нею услід за Петром Небайдужим — якби ж не одна маленька деталь. Автор листа, так рішуче ставши на захист мудрого народу, тут же дає йому таку характеристику: «зденаціоналізований конгломерат, що зветься український народ».
Шановний добродію Петре! То ви сперше розберіться в собі самому, про кого ведете мову: про своїх співвітчизників, яким, за вашою логікою, геть не потрібне живе газетне слово, бо вони настільки політично грамотні, що в усьому самі розберуться без чиїхось підказок, — чи про «зденаціоналізований конгломерат»? І до кого ви самі себе зараховуєте — до перших чи до других? Дуже вже хотілось би знати, добродію Небайдужий! З нетерпінням жду вашого наступного листа.
А тим часом не можу не зупинитися й на такому. Очевидно, не тільки від свого імені наш дописувач увернув у листа підленьку тезу про «зачовгану національну ідею», з якою, мовляв, дарма носяться українські консерватори, бо для «конгломерату» вона — «порожній звук». Ще й злорадно дорікнув консерваторам поразкою на виборах. Що тут лишається? Хіба що повторити сказане Джордано Бруно під час його спалення, коли наївна бабця, «оброблена» інквізицією, з добрим наміром (аби краще горіло!) підкинула у вогонь оберемок хмизу. Бруно побачив це й мовив: «O, sancta simplititas!» («О, свята простота!»). 

3. Лікнеп для конгломерату
Але ж то було ще на початку сімнадцятого століття, за часів релігійного мракобісся, у суспільстві без ознак цивілізації та загальної освіченості. Наївній бабці можна й пробачити або принаймні її зрозуміти. Але я відмовляюся пробачати людині третього тисячоліття, яка живе в столиці європейської країни на п’ятнадцятому році державної незалежності, має найширший доступ до різноманітних джерел інформації, вважає себе політично грамотною настільки, що сміливо береться оцінювати газетні публікації, — і водночас називає українську національну ідею «зачовганою», битою картою, яку, мовляв, тільки й годні подати народові (чи «зденаціоналізованому конгломерату»?) українські консерватори.
Якщо на тлі змісту цитованого листа взяти до уваги ту незначну кількість голосів, відданих на виборах за УКП, можемо уявити, якою ж темною масою лишаються сотні тисяч наших Петрів Небайдужих. Їм невтямки, що Україна й досі бовтається в економічній та суспільно-політичній трясовині саме через відсутність у діях її колишнього (та й теперішнього теж) керівництва головного державобудівного стрижня — УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. Що саме внаслідок її відсутності ми всі, в Україні сущі, досі лишаємося недосформованою нацією і в переважній масі — справді зденаціоналізованим конгломератом, населенням, а не народом.
То невже треба на все це заплющувати очі й молитися на БЮТ і її лідерку, бо вона, бач, не тільки гарно обіцяє, а й щось там виконує, хоч насправді у програмі її політичної сили й на пучку пальця не знаходиться місця для національної ідеї? Пригадаймо виступ Юлії Володимирівни в сесійній залі Верховної Ради у день призначення її на посаду прем’єр-міністра — оті п’ять напрямків розвитку українського суспільства в її особистому баченні: чи хоч одним словом вона обмовилася про такі поняття, як нація, духовне буття українців, рідна мова, культура, традиції народної моралі й етики? Де там! Тож і не дивно, що й досі щоденне періодичне видання «Вечерние вести» (рупор Блоку Юлії Тимошенко) виходить мовою сусідньої держави. Хіба це не показовий факт? Але нашому гнівному дописувачу, очевидно, до цього геть байдуже.
І знову повторюю: в даному разі я не полемізую з БЮТ, а апелюю до добродія Небайдужого, який не годен збагнути ще однієї елементарної речі. «Українська газета плюс» має моральне право піддавати публічній критиці будь-кого з політиків уже через те, що упродовж тривалого часу стоїть в обороні українських національних і державних інтересів. Це — найвища мета й найсвятіша місія. І на таких позиціях газета перебуватиме доти, доки в Україні замість народу існуватиме зденаціоналізований конгломерат, темний і затурканий пропагандистським чадом політиканів люд, суспільний люмпен, яскравим представником якого є наш сердитий дописувач із невистояною свідомістю, хоч сам цього й не розуміє.
Ми будемо це робити в ім’я підвищення політичної культури та освіченості людських мас, привчати їх жити за нормами демократії, цивілізованості, істинного народовладдя, виховувати почуття господаря країни, а головне — любити Україну й пишатися своїм українством. А відтак — уміти боронити свої національні інтереси, самим серцем відчувати, хто хоче рідній землі добра, а хто під прикриттям красивої словесної риторики наживає небачені статки.
Скажете — лікнеп для «конгломерату»? Може, й так. Але хтось же має щось із тим «конгломератом» робити! Ще Іван Франко ставив перед українською інтелігенцією завдання «робити з чоловіка націю». Чи втратило воно сьогодні свою актуальність, можемо судити з листа нашого дописувача Петра Небайдужого. 

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ