10-11 березня у Київському академічному Молодому театрі відбулися гастролі Дюссельдорфського драматичного театру. Виставу «Нелегал Орфейський», у якій взяв участь сам автор, створила режисер Анна Бадора за романом Юрія Андруховича «Перверзія».В рамках міжнародного проекту «Нова Європа — очікування варварів?», який започаткував Дюссельдорфський драматичний театр — засновник Союзу театрів Європи — виставу «Нелегал Орфейський» було створено Дюссельдорфським драматичним театром спільно з Київським академічним Молодим театром та Палермським театром Гарібальді.
Після прийняття двох мільйонів східних європейців, що сталося 1 травня 2004 року, до Європейської Співдружності, Дюссельдорфський драматичний театр запропонував чотирьом неординарним письменникам Центральної та Східної Європи відреагувати на ситуацію, що склалася. Ними стали Анджей Стасюк (Польща), Юрій Андрухович (Україна), Іоахім Тополь (Чехія) та Маріус Івашкевічюс (Литва). Їхні твори увійдуть до репертуару європейських театрів. Четверта прем’єра проекту «Нова Європа — очікування варварів?», що відбудеться 31-го березня, стане початком нового театрального фестивалю з однойменною назвою. У фестивалі братимуть участь, окрім робіт вищеназваних авторів, прем’єрні вистави театрів, що входять до Союзу театрів Європи (U.T.E.). У рамках фестивалю відбудуться дискусії, творчі майстерні та читання. Фестиваль відбудеться за підтримки Дюссельдорфа та Союзу театрів Європи.
У виставі «Нелегал Орфейський» улюблений герой автора поет Станіслав Перфецький опиняється у Венеції, де серед карнавального колапсу виголошує апеляційну промову, захищаючи свою батьківщину Україну, від якої, як він гадає, Європа просто відхрещується. Та все ж таки не обійшлося без допомоги автора. Легко здійнявшись на сцену, Андрухович звернувся до глядачів: «…Незважаючи на цілком великий ризик потрапляння до в’язниці, борделю чи іншого рабства, вони (українці) все одно мігрують… це і є їхній європейський вибір — вони рвуться крізь усі загорожі, колючі дроти і залізні завіси, бо вони європейці і не можуть не бути в Європі. Вони також європейці, хоч і нелегальні… Вам все одно не вдасться закритися від нашої любові. І яким би високим і супертехнологічним не був би споруджуваний вами цей Великий запобіжний мур, яким би стерильно-холодним не був ваш самовбивчий проект Європи, ми все одно будемо вас любити. І будемо інфікувати вас своєю любов’ю. Адже недо-Європа це не тільки ми без вас. Ви без нас — так само недо-Європа, незавершена, неповна, нездійсненна Європа…»
Як стверджує Юрій Андрухович, два роки тому на сайтах кількох українських інтернет-видань з’явилася інформація про розробку спеціального проекту, ініціаторами якого стали керівні виконавчі органи Європейського Союзу. Йшлося про будівництво уздовж нового східного кордону ЄС мурованої стіни, в сотні разів довшої за Берлінську. Нею ЄС мав відгородитися від нелегальних мігрантів з пострадянських країн, Азії та частини Африки. Проте дуже швидко надійшло спростування когось із офіційних речників ЄС. Подібний проект було названо абсурдним. «Проект Великого Європейського муру … і справді міг би вважатися курйозним анахронізмом і дешевою вигадкою кількох фантастів від журналістики. Але саме факт появи таких чуток і, головне, метафоричний вимір цієї ситуації не давали, та, власне, й не дають мені спокою досьогодні», — заявив Андрухович.
І справді, поліфонічність мов (вистава йде українською, італійською і німецькою, а на кулісах проектувався переклад українською) свідчить про те, що європейці начебто принаймні намагаються почути одне одного. Та у сцені виступу Перфецького на почесному зібранні його голос виявляється не настільки потужним, а докази не настільки переконливими, що опоненти просто заглушують його. І це не дивно. Адже варто лише згадати неспростовні факти — чим є для українців закордон. По-перше, більшість депортованих з Європи українців мріють про повернення, а по-друге, вони згодні перетворитися на рабів, аби лише від них не віддалялася ефемерна можливість так званої свободи вибору. Проте, це лише фрагменти зі страшного реального сну, який навряд чи може наснитися тихої української ночі.
Жанр вистави є виразно синтетичним, поєднуючи і елементи комізму, і трагедійного фарсу, і детективного забарвлення. Та суттєвим є відчуття західного снобізму у виготовленні цього театрального продукту. Сценічний коктейль з обстоювання національних інтересів неодмінно розбавляється гедоністичними шарами, зокрема перестояною гіперсексуальністю та пересиченням життя взагалі. Проте, варто вкотре замислитися і визначитися, що саме вважати за ідеал життєвого шляху?
Після перегляду вистави складається враження, що Україна і досі залишається terra incognita не лише для західного світу. Нехай і так. Але це — лише активно роздмухана байка. Оскільки незаперечним є факт, що левову частку світових винаходів і різноманітних інтелектуальних досягнень творять етнічні українці, щоправда, у світі вони часто реалізуються під нахабно вигаданими іменами. Незважаючи ні на що, даний перформенс нагадує скоріше поверхово-удавану гру у піддавки, аніж є відображенням реальної руйнації свідомості людства взагалі. Тобто, поставивши, безумовно, одну з найпарадоксальніших суспільно-політичних проблем, режисер, як і власне автор, не подолали основного рубікону — проблема міграції українців виявилася тільки чітко вираженою, але всього лише мішенню для реалізації їхніх мистецьких амбіцій. До того ж, видовищність вистави начебто врятувала її текстову частину від значної тривіальності. Невибагливий сценічний кабінет, вирішений у типовому західному аскетичному ракурсі. Місце дії визначають лише шовкові полотнища. Начебто вражаючими видаються сцени пограбування в готелі, де під час повені затопленими виявляються не лише помешкання, — на сцені актори чвакають у воді. Або ж сцена самогубства Перфецького, який наважується «перетворитися» на рибу, яка вільніша і розкутіша за невправну людську істоту. Дійство насичене відеоефектами, зокрема, намагання Перфецького, стоячи на балконі, уколошкати з гвинтівки когось із глядачів. На екрані в цей час проектувалися пошуки жертви… Взагалі, говорячи про мистецько-естетичний бік вистави, не можна не визначити її психофізичної легкості. Поняття глибина проблеми виявляється зайвим у запропонованій історії. Акторські роботи є лише чітко визначеними моделями-схемами, являючи собою типове мистецьке впорядкування пластики і слова, деякою мірою відчуження не лише від персонажа, якого грають, а й від заданої ситуативності взагалі. Важко вирізнити когось з діючих осіб, адже всі вони являють собою добре відрегульований механізм. Саме механізм і не більше. Станіслава Перфецького виконують Міхаель Фукс (актор «Шаушпіль-хауз») та Станіслав Боклан (актор Молодого театру). Відповідно, вони грають німецькою і українською мовами. Таким чином, йдеться про спробу відчуття і вирішення проблеми міграції зсередини. Та, як наслідок, постає інша проблема: у виставі беруть участь троє українських акторів. Власне Станіслав Боклан, Юрій Розстальний і Володимир Кокотунов. Безперечно, всі вони талановиті, яскраві індивідуальності. І завдання західної театральної школи вони виконують з майстерністю. Проте, чи не виникає у них бажання наповнити свої ролі чисто психологічними барвами? І чи не затісними є для них рамки чітко визначеної композиційності? Адже батьківщина, то не абстрактне ефемерне фентезі, а важкий хрест, ні — щаслива доля кожного….