Він — науковий працівник Музею народної архітектури та побуту в Пирогові, етнограф, який об’їздив усю Україну, знає, де і які майстри працюють, всіляко підтримує їх.
— Пане Олексію, це вже не вперше іграшки оселяються в музеї Тараса Шевченка.
— Ушосте. Я возив цю виставку до Луганська, у Вінницю. Показуємо 1000 іграшок, які були колись у всіх регіонах України. Вони зроблені з різноманітних матеріалів — дерева, глини, тканини, соломи, рогозу, пряжі, кукурудзиння, сиру. Цією акцією хочемо привернути увагу до феномена народної іграшки, до тих, хто створює і пропагує її в наш час, хто не байдужий до цієї традиційної культури. Іграшка подивовує своєю простотою і водночас досконалістю, витонченістю форм, різноманітністю природних (живих!) матеріалів, образністю та естетичною довершеністю.
Починається виставка традиційною керамікою, це класика — роботи Олександри Федорівни Селюченко, яка все життя присвятила іграшці. Перед смертю вона сказала: «Я хотіла би померти із глиною в руках». Ці речі живі, добрі, мають позитивну енергетику, бо гончарі ліпили їх з великою любов’ю. Я колись приїхав до Олександри Федорівни на Різдво. В хаті холодно, аж вода у відрі замерзла. Дивлюсь — на столі гурт керамічних колядників, видно, з ними розмовляла. Ось таке духовне єднання майстра та його робіт.
Кожний регіон України мав свої гончарні осередки. Там, де ліпили посуд, не забували про іграшку, батько-гончар робив її для своїх дітей. Ось знаменита Опішня на Полтавщині, це роботи Насті Савівни Білик-Пошивайло.
Я помітив, що у кожній роботі відчутний характер самої майстрині. Ці жіночі фігурки — сама Настя Савівна. Чи скульптурки Ганни Діденко. Кожен гончар працює індивідуально, його роботи створені в одному примірнику і не повторюються. Є цілі династії гончарів: наприклад, у Василькові — Денисенки, у Бубнівці на Вінниччині — Фросина Міщенко. На жаль, вона вже єдина залишилася із старих майстрів, хто робить іграшки. Якось до неї ми приїхали і почули здивоване: «А воно ще комусь потрібне?» Але ж на початку ХХ століття Бубнівка робила кераміку, яка в Парижі на міжнародних виставках здобувала золоті медалі. Нині тут гончарство занепало.
Чи взяти відомий колись на Луганщині Макарів Яр, нині Пархоменко. Наприклад, у кінці ХІХ століття тут було 300 гончарських дворів. Селяни везли свої вироби через річку, там уже була російська станиця. Туди приїжджали купці і закуповували оптом увесь товар. Нині в Макаровому Яру залишився тільки один гончар. Але він веде дитячий гурток, тож є надія, що це мистецтво збережеться. У майстра донедавна не було навіть горна, і тільки цього року йому купили — після однієї з виставок, яку відвідали чиновники з облдержадміністрації. Колись уся Опішня робила горнята, Котельва…
Ось вироби майстрів із Харківщини, Чернігівщини. А от традиційні гуцульські сирні коники, їх тут небагато, ми показуємо це як явище, люди цим дуже цікавляться.
Є в нинішній експозиції іграшки, зроблені Гаврилом та Явдохою Пошивайлами — то дід і баба Олександра Пошивайла, директора музею в Опішні. Вони робили традиційні «барині», дитячий посуд, який називався «монетка», бо давали його на здачу — копійку. До речі, його часто ліпили самі діти: батько гончарував, вони дивилися, вчилися і забавлялися. Коли минулого разу ми показали трипільські іграшки, археологи мені казали, що це ритуальні речі. «А чому?» — здивувався я. Один із них чесно визнав: «Коли ми не знаємо, що це, то говоримо: «Ритуальна річ». Але ось який цікавий факт: археолог Іван Заяць із Вінниці, досліджуючи трипільський іграшковий посуд, якому 5000 років, помітив на ньому відбитки дитячих пальців. Отож і тоді діти гончарували. А щодо аргумента, мовляв, такі іграшки знаходять у дитячих похованнях, то що ж тут такого? Якщо в домовину жінки клали посуд, в домовину чоловіка — зброю, то дитині у той світ давали речі, любі їй. Справді, іграшка під час похорону ставала ритуальною річчю, але до того вона була звичайною забавкою.
— І такою цікавою, адже все, що на виставці бачиш, вражає: які тут форми, кольори, образи.
— Ось цікаві керамічні форми майстра Тарасенка, вже покійного. Іграшка зроблена з вигадкою, і це дитину приваблює: стоїть пташка, перевернеш її і поставиш на ноги — кінь буде. У цій вітрині керамічні яйця, які в народі називали брязкальця або хіхічки.
— Навіть гляний вареник-хіхічка є.
— А це роботи Івана Панькова, димлена кераміка, сіро-чорна, вона відродилася. Я горджуся тим, що він — моя знахідка, я його витягнув із міліції, де Іван працював слідчим.
— Його майстер-класи на пленері у Пирогові дуже цікавлять людей: ставай за гончарний круг і сам ліпи.
— Те, що українські традиційні ремесла відроджуються, свідчать роботи дитячого гуртка «Гончарик», яким керує Наталя Трегубова. У неї дуже цікавий підхід: своїм учням показує традиційні зразки, діти вчаться копіювати, відтак, відчувши матеріал, самі творять. Але початок іде від народного коріння, яке пізнає дитина, що виросла на асфальті. У гуртківців є печі — муфелі, вони працюють як справжні гончарі.
Виховуючись на національних традиціях, дитина усвідомлює, до якого народу вона належить. На тій пластмасовій, екологічно шкідливій іграшці, яку пропонує сьогодні ринок, виросте якийсь робокоп або трансформер чи потвора. Пригадую, я запитав сусідського п’ятирічного хлопчика: «Васю, ким ти хочеш стати?» — «Трансформером». Це страшно. А тут серед цих іграшок ми жодної злої не побачили. Підіть-но до магазину, і ви пересвідчитеся, що там суцільна агресія. Ось подивіться, хіба дитина не потягнеться до авторських робіт Івана Приходька з Борисполя на Київщині — ці коники, зайчики, ангелики, голубки на коліщатках. Як майстерно він їх розмальовує!
Чудові роботи талановитого майстра Сергія Танадайчука, який помер дуже молодим: це іграшкові скрині, стільчики — все розписане. Це іграшки з приватних колекцій.
В Україні були традиційними ляльки-мотанки, які робили й тисячу років тому. Вони ніколи не були натуралістичними, а образними. Все народне мистецтво ґрунтується на образах і символах. Воно просте, наївне і добре, саме таке, яке потрібне дитині, що граючись фантазує. Взяти сьогоднішню ляльку Барбі, це модель із подіуму. Психологи стверджують, що вона розвиває в дівчаток комплекс неповноцінності, бо не кожна дитина на неї схожа і має такий одяг. Ляльку-мотанку можна зробити з того, що є під рукою. Коли приходила на цю виставку Катерина Михайлівна Ющенко з дітьми, то малій найбільше сподобалася найпростіша лялька-мотанка, вона її так до себе горнула. Я був дуже здивований, це ж просто шматок тканини. Роблять також ляльки з пряжі, як, приміром, Людмила Тесленко-Пономаренко, вона професійний художник-модельєр. Це колекційні іграшки. Є в експозиції сувенірні ляльки, сюжетні — ось казка про ріпку, тут усі її герої. Ми показуємо ляльки з приватних колекцій, зокрема ті, що робить Юрій Мельничук. Подивіться, які строї на них — це етнографічні костюми з різних регіонів, але в спеціальних розмірах для ляльок. Юрій усі техніки відтворює, це не імітація. Він чудово вишиває.
Я був на Житомирщині, в чорнобильській зоні. Це село Домінське Овруцького району. Ми приїхали до унікальної жінки, яка вірші, пісні складає. Я запитав її: «Світлано Петрівно, а ви ляльки робили?» —«То було в дитинстві, вже забула». А її кума, сусідка каже: «У неї три парубки, то й забула. А в мене три дівки росли. Я пам’ятаю. Давайте мені ганчірки». Вона сіла, раз-раз — і намотала ляльки, що лежать у цьому кошику. Оце найпростішу з них вибрала мала донька Ющенка.
Дуже популярними були в Україні дерев’яні іграшки. Погляньте, як майстерно зроблені ці велосипедики, машинки. Дитина брала їх до рук і не мала алергії, яку викликають китайські забавки. Колись при меблевих фабриках, керамічних заводах були цехи, де виготовляли спеціально іграшки. Нині їх уже нема.
А ось галасливі деркачі, «заморока» — це наче сучасний кубик Рубіка.
— Яка гарна назва — від слова «морока», треба справді пометикувати, поморочитись, аби її скласти.
— Ось кіт і коник дерев’яні, дуже цікавий майстер зробив. Це іграшки з приватної колекції народного депутата Юрія Костенка. Він був на відкритті нашої виставки, народну іграшку дуже шанує і знає. Цікава гра у ворожіння, привезена з Карпат, називається «бички» — такі дерев’яні палички. Вона дуже популярна в цьому регіоні. Це коли на Різдво приходили до хати колядники, вітали господаря і підносили йому торбу. Він навпомацки витягував якусь річ: кожна мала свої ознаки — яка весільних гостей покличе, інша скаже, чи гарна худібка буде вестися, чи роїтиметься пасіка.
Дуже відомий майстер-різьбяр із Полтавщини Микола Зацерквляний, тут його давні роботи з Музею народної архітектури і побуту в Пирогові. Ми про нього на телебаченні робили передачу. Пан Микола якось розповів мені таку історію: мав він онука, який довго не говорив. Занепокоєний дідусь поклав собі на душу: зробити і подарувати іконостас заради дитини. Коли це зробив, внук заговорив. Тепер майстер різьбить тільки іконостаси. Ось таке є в житті.
— Пане Олексію, іграшки, які виставлені тут, прегарні. Жаль, якщо ця оригінальна гілка народного мистецтва засохне. Глобалізація, що нагло насунулась на Україну, нищить народну культуру, її традиції.
— Ви сказали слово «глобалізація». Я багато про це думав. Наш музей упродовж багатьох років відроджує народні промисли, ремесла, організовує ярмарки, Дні майстрів у Пирогові, Києво-Могилянській академії. І я бачу зрушення на краще. Народне мистецтво все ж розвивається, з’являються нові майстри. Ще років 20 тому це були переважно старенькі дідусі та бабусі. Подивіться, скільки тепер молоді. Люди працюють, їх треба підтримувати, а не «спрямовувати». Я пам’ятаю той час, коли «спрямовували» Олександру Селюченко, заганяли в завод, примушували робити штамповку. Нехай люди працюють собі вдома, можна давати їм матеріал, кошти, але не робити це централізовано. Головне, аби майстер мав де продати свій виріб. Дуже важливо для нього спілкування, зустрічі, це наснага на весь рік. Але, на мою думку, створювати якесь міністерство недоцільно. Художникові не можна диктувати.
— Як сказав поет: «Художнику немає скутих норм. Він норма сам, він сам в свойому стилі».
— Тепер спостерігається великий інтерес до виробів народних майстрів. Ви ж бачили, скільки людей приходять до Пирогова і купують їх. На фестивалі «Країна мрій», який організовує Олег Скрипка, приїхало понад сто майстрів. Першого дня косівські гончарі виставили у три ряди столи метрів на п’ять завдовжки. На третій день, коли прийшов Віктор Ющенко, стояла одна мисочка. Все люди розгребли.
…От ми подивилися з вами цих 1000 іграшок. Чи хоч одну агресивну зустріли? Ні. І це добре. Я колись читав, що у Німеччині перед Другою світовою війною була дуже популярна іграшка — зброя. Ось і виросло мілітаристське покоління. Іграшка — це не так просто. Все життя — гра. Грають діти і грають дорослі. Тільки в різні ігри. Дитина буде нормально розвиватися, якщо в її руках опиниться традиційна українська забавка, що принесе втіху та задоволення.
— Пане Олексію, це вже не вперше іграшки оселяються в музеї Тараса Шевченка.
— Ушосте. Я возив цю виставку до Луганська, у Вінницю. Показуємо 1000 іграшок, які були колись у всіх регіонах України. Вони зроблені з різноманітних матеріалів — дерева, глини, тканини, соломи, рогозу, пряжі, кукурудзиння, сиру. Цією акцією хочемо привернути увагу до феномена народної іграшки, до тих, хто створює і пропагує її в наш час, хто не байдужий до цієї традиційної культури. Іграшка подивовує своєю простотою і водночас досконалістю, витонченістю форм, різноманітністю природних (живих!) матеріалів, образністю та естетичною довершеністю.
Починається виставка традиційною керамікою, це класика — роботи Олександри Федорівни Селюченко, яка все життя присвятила іграшці. Перед смертю вона сказала: «Я хотіла би померти із глиною в руках». Ці речі живі, добрі, мають позитивну енергетику, бо гончарі ліпили їх з великою любов’ю. Я колись приїхав до Олександри Федорівни на Різдво. В хаті холодно, аж вода у відрі замерзла. Дивлюсь — на столі гурт керамічних колядників, видно, з ними розмовляла. Ось таке духовне єднання майстра та його робіт.
Кожний регіон України мав свої гончарні осередки. Там, де ліпили посуд, не забували про іграшку, батько-гончар робив її для своїх дітей. Ось знаменита Опішня на Полтавщині, це роботи Насті Савівни Білик-Пошивайло.
Я помітив, що у кожній роботі відчутний характер самої майстрині. Ці жіночі фігурки — сама Настя Савівна. Чи скульптурки Ганни Діденко. Кожен гончар працює індивідуально, його роботи створені в одному примірнику і не повторюються. Є цілі династії гончарів: наприклад, у Василькові — Денисенки, у Бубнівці на Вінниччині — Фросина Міщенко. На жаль, вона вже єдина залишилася із старих майстрів, хто робить іграшки. Якось до неї ми приїхали і почули здивоване: «А воно ще комусь потрібне?» Але ж на початку ХХ століття Бубнівка робила кераміку, яка в Парижі на міжнародних виставках здобувала золоті медалі. Нині тут гончарство занепало.
Чи взяти відомий колись на Луганщині Макарів Яр, нині Пархоменко. Наприклад, у кінці ХІХ століття тут було 300 гончарських дворів. Селяни везли свої вироби через річку, там уже була російська станиця. Туди приїжджали купці і закуповували оптом увесь товар. Нині в Макаровому Яру залишився тільки один гончар. Але він веде дитячий гурток, тож є надія, що це мистецтво збережеться. У майстра донедавна не було навіть горна, і тільки цього року йому купили — після однієї з виставок, яку відвідали чиновники з облдержадміністрації. Колись уся Опішня робила горнята, Котельва…
Ось вироби майстрів із Харківщини, Чернігівщини. А от традиційні гуцульські сирні коники, їх тут небагато, ми показуємо це як явище, люди цим дуже цікавляться.
Є в нинішній експозиції іграшки, зроблені Гаврилом та Явдохою Пошивайлами — то дід і баба Олександра Пошивайла, директора музею в Опішні. Вони робили традиційні «барині», дитячий посуд, який називався «монетка», бо давали його на здачу — копійку. До речі, його часто ліпили самі діти: батько гончарував, вони дивилися, вчилися і забавлялися. Коли минулого разу ми показали трипільські іграшки, археологи мені казали, що це ритуальні речі. «А чому?» — здивувався я. Один із них чесно визнав: «Коли ми не знаємо, що це, то говоримо: «Ритуальна річ». Але ось який цікавий факт: археолог Іван Заяць із Вінниці, досліджуючи трипільський іграшковий посуд, якому 5000 років, помітив на ньому відбитки дитячих пальців. Отож і тоді діти гончарували. А щодо аргумента, мовляв, такі іграшки знаходять у дитячих похованнях, то що ж тут такого? Якщо в домовину жінки клали посуд, в домовину чоловіка — зброю, то дитині у той світ давали речі, любі їй. Справді, іграшка під час похорону ставала ритуальною річчю, але до того вона була звичайною забавкою.
— І такою цікавою, адже все, що на виставці бачиш, вражає: які тут форми, кольори, образи.
— Ось цікаві керамічні форми майстра Тарасенка, вже покійного. Іграшка зроблена з вигадкою, і це дитину приваблює: стоїть пташка, перевернеш її і поставиш на ноги — кінь буде. У цій вітрині керамічні яйця, які в народі називали брязкальця або хіхічки.
— Навіть гляний вареник-хіхічка є.
— А це роботи Івана Панькова, димлена кераміка, сіро-чорна, вона відродилася. Я горджуся тим, що він — моя знахідка, я його витягнув із міліції, де Іван працював слідчим.
— Його майстер-класи на пленері у Пирогові дуже цікавлять людей: ставай за гончарний круг і сам ліпи.
— Те, що українські традиційні ремесла відроджуються, свідчать роботи дитячого гуртка «Гончарик», яким керує Наталя Трегубова. У неї дуже цікавий підхід: своїм учням показує традиційні зразки, діти вчаться копіювати, відтак, відчувши матеріал, самі творять. Але початок іде від народного коріння, яке пізнає дитина, що виросла на асфальті. У гуртківців є печі — муфелі, вони працюють як справжні гончарі.
Виховуючись на національних традиціях, дитина усвідомлює, до якого народу вона належить. На тій пластмасовій, екологічно шкідливій іграшці, яку пропонує сьогодні ринок, виросте якийсь робокоп або трансформер чи потвора. Пригадую, я запитав сусідського п’ятирічного хлопчика: «Васю, ким ти хочеш стати?» — «Трансформером». Це страшно. А тут серед цих іграшок ми жодної злої не побачили. Підіть-но до магазину, і ви пересвідчитеся, що там суцільна агресія. Ось подивіться, хіба дитина не потягнеться до авторських робіт Івана Приходька з Борисполя на Київщині — ці коники, зайчики, ангелики, голубки на коліщатках. Як майстерно він їх розмальовує!
Чудові роботи талановитого майстра Сергія Танадайчука, який помер дуже молодим: це іграшкові скрині, стільчики — все розписане. Це іграшки з приватних колекцій.
В Україні були традиційними ляльки-мотанки, які робили й тисячу років тому. Вони ніколи не були натуралістичними, а образними. Все народне мистецтво ґрунтується на образах і символах. Воно просте, наївне і добре, саме таке, яке потрібне дитині, що граючись фантазує. Взяти сьогоднішню ляльку Барбі, це модель із подіуму. Психологи стверджують, що вона розвиває в дівчаток комплекс неповноцінності, бо не кожна дитина на неї схожа і має такий одяг. Ляльку-мотанку можна зробити з того, що є під рукою. Коли приходила на цю виставку Катерина Михайлівна Ющенко з дітьми, то малій найбільше сподобалася найпростіша лялька-мотанка, вона її так до себе горнула. Я був дуже здивований, це ж просто шматок тканини. Роблять також ляльки з пряжі, як, приміром, Людмила Тесленко-Пономаренко, вона професійний художник-модельєр. Це колекційні іграшки. Є в експозиції сувенірні ляльки, сюжетні — ось казка про ріпку, тут усі її герої. Ми показуємо ляльки з приватних колекцій, зокрема ті, що робить Юрій Мельничук. Подивіться, які строї на них — це етнографічні костюми з різних регіонів, але в спеціальних розмірах для ляльок. Юрій усі техніки відтворює, це не імітація. Він чудово вишиває.
Я був на Житомирщині, в чорнобильській зоні. Це село Домінське Овруцького району. Ми приїхали до унікальної жінки, яка вірші, пісні складає. Я запитав її: «Світлано Петрівно, а ви ляльки робили?» —«То було в дитинстві, вже забула». А її кума, сусідка каже: «У неї три парубки, то й забула. А в мене три дівки росли. Я пам’ятаю. Давайте мені ганчірки». Вона сіла, раз-раз — і намотала ляльки, що лежать у цьому кошику. Оце найпростішу з них вибрала мала донька Ющенка.
Дуже популярними були в Україні дерев’яні іграшки. Погляньте, як майстерно зроблені ці велосипедики, машинки. Дитина брала їх до рук і не мала алергії, яку викликають китайські забавки. Колись при меблевих фабриках, керамічних заводах були цехи, де виготовляли спеціально іграшки. Нині їх уже нема.
А ось галасливі деркачі, «заморока» — це наче сучасний кубик Рубіка.
— Яка гарна назва — від слова «морока», треба справді пометикувати, поморочитись, аби її скласти.
— Ось кіт і коник дерев’яні, дуже цікавий майстер зробив. Це іграшки з приватної колекції народного депутата Юрія Костенка. Він був на відкритті нашої виставки, народну іграшку дуже шанує і знає. Цікава гра у ворожіння, привезена з Карпат, називається «бички» — такі дерев’яні палички. Вона дуже популярна в цьому регіоні. Це коли на Різдво приходили до хати колядники, вітали господаря і підносили йому торбу. Він навпомацки витягував якусь річ: кожна мала свої ознаки — яка весільних гостей покличе, інша скаже, чи гарна худібка буде вестися, чи роїтиметься пасіка.
Дуже відомий майстер-різьбяр із Полтавщини Микола Зацерквляний, тут його давні роботи з Музею народної архітектури і побуту в Пирогові. Ми про нього на телебаченні робили передачу. Пан Микола якось розповів мені таку історію: мав він онука, який довго не говорив. Занепокоєний дідусь поклав собі на душу: зробити і подарувати іконостас заради дитини. Коли це зробив, внук заговорив. Тепер майстер різьбить тільки іконостаси. Ось таке є в житті.
— Пане Олексію, іграшки, які виставлені тут, прегарні. Жаль, якщо ця оригінальна гілка народного мистецтва засохне. Глобалізація, що нагло насунулась на Україну, нищить народну культуру, її традиції.
— Ви сказали слово «глобалізація». Я багато про це думав. Наш музей упродовж багатьох років відроджує народні промисли, ремесла, організовує ярмарки, Дні майстрів у Пирогові, Києво-Могилянській академії. І я бачу зрушення на краще. Народне мистецтво все ж розвивається, з’являються нові майстри. Ще років 20 тому це були переважно старенькі дідусі та бабусі. Подивіться, скільки тепер молоді. Люди працюють, їх треба підтримувати, а не «спрямовувати». Я пам’ятаю той час, коли «спрямовували» Олександру Селюченко, заганяли в завод, примушували робити штамповку. Нехай люди працюють собі вдома, можна давати їм матеріал, кошти, але не робити це централізовано. Головне, аби майстер мав де продати свій виріб. Дуже важливо для нього спілкування, зустрічі, це наснага на весь рік. Але, на мою думку, створювати якесь міністерство недоцільно. Художникові не можна диктувати.
— Як сказав поет: «Художнику немає скутих норм. Він норма сам, він сам в свойому стилі».
— Тепер спостерігається великий інтерес до виробів народних майстрів. Ви ж бачили, скільки людей приходять до Пирогова і купують їх. На фестивалі «Країна мрій», який організовує Олег Скрипка, приїхало понад сто майстрів. Першого дня косівські гончарі виставили у три ряди столи метрів на п’ять завдовжки. На третій день, коли прийшов Віктор Ющенко, стояла одна мисочка. Все люди розгребли.
…От ми подивилися з вами цих 1000 іграшок. Чи хоч одну агресивну зустріли? Ні. І це добре. Я колись читав, що у Німеччині перед Другою світовою війною була дуже популярна іграшка — зброя. Ось і виросло мілітаристське покоління. Іграшка — це не так просто. Все життя — гра. Грають діти і грають дорослі. Тільки в різні ігри. Дитина буде нормально розвиватися, якщо в її руках опиниться традиційна українська забавка, що принесе втіху та задоволення.
P.S. Коли я попрощалася з паном Олексієм, до мене підійшла працівниця музею і сказала: «От на цю качечку ви не звернули увагу. Вона з казки про зачаровану дівчину. Ось так ця іграшка виглядає як качечка. Опустіть її вниз, і з’являється красуня-дівчина. Правда, цікаво?»