Мовній проблемі в Україні понад триста років. Має ця проблема і свою, вже новітню, історію. Досить сказати, що з моменту ухвалення нової, вже української, Конституції (28 червня 1996 року) депутати кількох останніх скликань разів з 20 намагалися переглянути положення 10 статті Конституції щодо статусу єдиної державної мови – української. Пропонувалось узаконити дві державні мови (українську та російську) або ж положення про державну українську доповнити положенням про офіційну російську мову. Сьогодні мовна тема знову виходить на авансцену політичних баталій. Очікується розгляд згаданих законопроектів вже на початку третьої сесії парламенту нинішнього (п’ятого) скликання.
Не важко здогадатись, що пожвавило ентузіазм реформаторів. З моменту утворення антикризової коаліції в Україні можна спостерігати активізацію політичних сил, чию діяльність аж ніяк не можна вважати такою, що йде на користь розбудові української держави. Прикладів достатньо. Чого варті лише одкровення в ЗМІ віце-прем’єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника. Для цього добродія» віками виплекана українським народом ідея і факт утворення суверенної держави – «историческая случайность». Я не буду тут аналізувати опуси цього вельмишановного (в антиукраїнських колах) історика – це вже зробили й без мене. Гідну відповідь зарозумілому чиновнику дав на шпальтах преси Іван Дзюба. Мова піде про інше. Виникає запитання, як ми, українці, допустили, що на 16-му році незалежності нашої держави з найвищих державних трибун України ведеться відкрита боротьба з українською державою, з українським народом, з його самобутністю, його історичною пам’яттю. Треба віддати належне послідовності відвертих і прихованих українофобів: спочатку з наших паспортів зникає запис, що вказує на нашу етнічну приналежність, потім готуються закони, реалізація яких поступово має вивести з ужитку українську мову. Це, так би мовити, план антиукраїнських сил на перспективу. Що відбувається зараз?
Впадає в око, що до творення вже згаданих законопроектів долучилися не тільки представники Партії регіонів та комуністів (позиція цих політичних сил є цілком очікуваною), а й представники соціалістів (О. Мороз), бютівців (В. Хмельницький, М. Баграєв), нашоукраїнців (П. Порошенко, В. Король)... Я не називаю тут усіх фахівців з мовної проблеми та національного питання» – вони вже себе показали і ще покажуть. Хочу лише привернути увагу до факту широкої антиукраїнської консолідації в українському парламенті. Нехай нікого не вводить в оману той факт, що більшість згаданих законопроектів пропонують надати російській мові статус не державної, а офіційної. В міжнародній практиці ці поняття вживаються як тотожні, тому в деяких законопроектах автори відверто виступають за дві державні мови. Інші – за надання російській статусу офіційної. В контексті політичної боротьби з мовної проблеми термін офіційна мова» є камуфляжем, спробою приховати за цим терміном можливі наслідки узаконення, окрім державної, ще й офіційної мови. Про яке збереження за українською мовою ознак державної (наприклад, виконання нею функцій міжнаціонального спілкування) може йти мова, якщо такими функціями в цих законопроектах наділяється мова російська? Наведу лише один фрагмент такого законопроекту (автори: М. Комар, І. Вернидубов, Олена Бондаренко, Ол. Зац – всі з фракції Партії регіонів):
Визначення статусу російської мови як офіційної означає визнання її мовою міжнаціонального спілкування та мовою спілкування між національними меншинами на всій території України».
Виникає запитання: чому мова однієї з нацменшин має виконувати функції міжнаціонального спілкування?» Це ж, власне, і є функції державної мови. Ухвалення такого закону неминуче призведе до функціонування двох державних (вони ж – офіційні) мов. Ми прекрасно розуміємо, що за умови віками штучно створюваного і створеного домінування російської мови на теренах України дуже скоро з двох державних (офіційних) – де юре – зостанеться у вжитку одна, російська.
Думати, що згадані законотворці не догледіли, не прорахували можливі наслідки такого закону якось не випадає. Даруйте за «сміливе припущення», якраз такі наслідки вони запрограмували. Це на перспективу.
А вже сьогодні українофобам офіційний статус російської мови, насамперед, потрібен, щоб офіційно нехтувати українською мовою. Сьогодні перший віце-прем’єр Азаров, котрий до цього часу так і не спромігся вивчити українську мову, змушений вибачатись і обіцяти, шо вивчить її. Як тільки російська мова набуде статусу офіційної, це стане сигналом, що українську мову можна не вивчати, сигналом до витіснення її з усіх сфер суспільного буття. Азарових в Україні ще багато... Є серед них і принципові українофоби, є й такі, що не розуміють глибину і сутність цієї гуманітарної проблеми, тому не вчать українську мову, хоч на сьогодні вона є ще єдиною державною мовою (за Конституцією).
Стосовно проблеми захисту російської мови. Проблема створена штучно. Візьміть до уваги хоча б той факт, що сплеск інтересу до цієї проблеми чомусь завжди припадає на час виборчої кампанії. Статистика однозначно засвідчує, що в інші періоди актуальність мовної проблеми громадяни України ставлять на 18-23 місце. Звичайно, не можна закривати очі на руйнівні дії як з боку доморощених «ревнителів російської мови», так і з боку деяких московських і промосковських політиків. РФ відверто, на державному рівні заявляє про свої геополітичні інтереси щодо України, зокрема і в мовному питанні. І не тільки заявляє, а й реалізує їх всіма доступними способами.
Можливо, ніде в світі немає такої потужної п’ятої колони, як в Україні. Результати цілеспрямованих дій цього конгломерату ми бачимо на кожному кроці в усіх сферах нашого буття. Україна з кожним днем стає все більш залежною чи то від зовнішніх чинників, чи від внутрішніх криміналізованих кланів. А мовна проблема для цього конгломерату – засіб дестабілізації суспільства.
Невже не зрозуміло, що всі їхні потуги спрямовані, по-суті, не на захист російської мови (російській мові в Україні ніщо не загрожує), а на боротьбу проти української мови, української культури.
Згадаймо, років з десять тому в Криму була задекларована ідея відкрити хоча б одну українську школу (на той час 600 тисяч українців не мали там жодної школи). Скільки галасу тоді було організовано під гаслами проти посягань на інтереси росіян, російськомовного населення» і т.п. Прикро, що вправні демагоги переконали все-таки деяких українських громадян в тому, що наявність української школи, надання можливості українцям вивчати українську мову – це посягання на права росіян.
Чи не кожна політична сила в Україні декларує необхідність консолідації суспільства. Єдина державна мова як засіб комунікації якраз і виконує таку функцію. Хоч комунікативною функцією значення мови не вичерпується.
Мова – це наша історія, наш світогляд, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції українського етносу. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу.
Для розвитку і збереження будь-якої мови необхідна наявність такого мовного середовища, де ця мова була б якщо не єдиною, то хоча б домінуючою. Без такого середовища мова вироджується, гине. Україна – єдина територія в світі, де може і має бути таке середовище. Згадані вище законопроекти – розуміють це їхні автори чи ні – в разі їхнього ухвалення прислужаться руйнуванню такого середовища. Драматизм баталій навколо мовної проблеми виходить за рамки політики. Це вже Історія, адже йдеться про долю українського етносу. Ми не маємо альтернативи! Або ми відстоїмо право і можливість розвитку української мови, або, втративши мову, ми втрачаємо себе як народ. Перспектива бути населенням однієї з російських губерній чи часткою космополітичного конгломерату на території України українців не влаштовує. А кого влаштовує – то вже не українці.
Є в обговорюваній проблемі і побутовий зріз. Багато росіян, російськомовних українців, російськомовних представників інших національностей не мають якихось принципових заперечень проти української мови як єдиної державної, усвідомлюють необхідність вивчити державну мову, але ж треба вчити... Є й громадяни, котрих переконали, що ігнорувати державну мову України – це відстоювати честь і гідність чи то Росії, чи свою, чи то російської мови (тут головне – не дадим себя украинизировать»). Якими б не були мотиви цих соціальних груп, об’єднує їх одне – небажання докласти трохи зусиль і вивчити українську мову. Оце і є ціна їхньої позиції. Ціна, можна сказати, соціальна. На іншому полюсі, ящо хочете, на іншій шальці терезів – втрата сорокавосьмимільйонним автохтонним українським народом своєї ідентичності, неіснування українців як етносу. Чи співрозмірними є втрати: з одного боку – історична доля народу, з іншого – трохи зусиль, аби вивчити мову братнього(?) народу, (або забуту свою)?
Панове українофоби, огляньтесь довкола. За вікном вашого житла – третє тисячоліття. І , можливо, основним принципом буття в цьому тисячолітті і надалі буде (має бути) принцип виживання і розвитку людини, народу, людства за рахунок взаємодопомоги, взаємопідтримки, а не принцип виживання через взаємознищення, взаємопоглинання. Злізьте, нарешті, з дерева! Вже час.
Віктор ЛІНЧЕВСЬКИЙ