Коли це сталося, не так вже й мало людей піднімало келихи з шампанським. Причому, робили це не лише патологічні українофоби, яких так багато і в Москві, і в Києві, але й рядові співробітники українського зовнішньополітичного відомства, які є щирими українськими патріотами. На тлі того політичного дещо схибленого міфобудування та суцільної геополітичної дезорієнтації України на євразійській місцевості, яку ми спостерігаємо останнім часом, важко повірити в те, що Тарасюк не є проукраїнським політиком. Адже він був палким прихильником, навіть лобістом північно-атлантичного зовнішньополітичного курсу. Люди незлі та невігласи свято впевнені в тому, що атлантисти є українськими патріотами. Навіть сакральна вишита сорочка прегарно вживається з ковбойськими штанами-джинсами. Про те, що втілений в реальність по той бік глибоких океанічних вод проект європейських розенкрейцерів, є не менш ворожим для українства, аніж держава-спадкоємиця імперії Чингізхана на північному сході, на жаль, ще доводиться хіба що не волати в пустелі. На жаль.
Нині, коли ревучий голос бойової помаранчевої сурми вже згасає у присмерковому повітрі, коли навіть гидотна толерація українського дискурсу, яка мала місце за часів Кучми, остаточно відходить у минуле, відчутнішим стає довкола огидний присмак лайна та крові. Осіння містерія 2004 року перетворюється з революції на початок будівництва великої та неозорої могили, в якій Україну буде поховано вже назавжди. Ми думали, що нас запросили на карнавал. Насправді нас запросили на наш власний похорон. До того ж, особливий цинізм полягає в тому, що наш похорон хочуть подати як програш проукраїнських сил в боротьбі із силами, відповідно, проросійськими. Про те, що насправді змагалися з агентами впливу Кремля сили проамериканські, не говорить ніхто, окрім відверто скандальних політиків. Ті ж самі скандальні політики наполягають на тому, що проукраїнські сили перебувають на маргінесі, на узбіччі українського суспільно-політичного життя. Скандальні політики мають рацію. На жаль. Війна фінансово-промислових (фактично буржуазних) кланів не має і не може мати геть нічого спільного з національними українськими інтересами. Але чомусь це дуже важко збагнути багатьом нашим співвітчизникам.
Політична кар’єра двічі міністра закордонних справ незалежної України хворіла не лише антигераклітівською акробатикою, коли людина двічі потрапляла до тієї ж самої річки. У складних пересуваннях Тарасюка українським політичним Олімпом були пронизливі переходи від фавору до опали. Але треба віддати Тарасюкові належне – він був послідовним. Проект слабкої, прикордонної України, разюче подібної до картонних повітових держав міжвоєнної Європи, не мав права перетворюватися на стратегічний проект нашої зовнішньої політики. Але перетворився. І не в останню чергу через рідкісну впертість та товсту слонячу шкіру Бориса Івановича. Те, що замість валькірії з ядерним мечем, ЄСівські масони побачили перед собою вбогу Попелюшку, найпотаємніша і найбільша мрія якої – переночувати в їхньому передпокої, адже занадто нуртують євразійські бурани надворі – теж до певної міри заслуга Тарасюка. Зі слабкими та нещасними не рахуються. Їх топчуть ногами. ЄСівські масони так до нас і ставляться. Але, розбурханий спритними політтехнологами міф про те, що третього не дано: або об нас витирають ноги вже згадані ЄСівські масони, або об нас витирають ноги московські опричники, прегарно прижився в людській свідомості. Принаймні, можна довго розмірковувати про природу подібного націонал-мазохізму і щиро дивуватися, чому ми не хочемо бути хижаками, а завжди хочемо бути жертвами, і чому ми вважаємо європейські чоботи чистішими за московські.
Можна, звичайно ж, занурюватися до такої вже й далекої історії першої української республіки і не бути в захваті від того, як часто і з яким цинізмом держави Антанти, цієї прабабці сучасного ЄС, здавали Україну. Проте віра в те, що нас хтось чекає на Заході, що нас хтось захистить та витягне за вуха з трясовини, є незнищенною, хоча і дуже наївною. Найгучніший пророк цієї віри вже у відставці. Позаду залишилася судова тяганина та грайливі собачі бої в кулуарах Кабміну. Попереду – керування карликовою політичною партією та повільний болотяний рух на дно. На дно української політики та української історії, де перебувають інші невдахи, які щиро довірилися Заходові: від Павла Тетері до діячів українського націонал-демократичного об’єднання. Помаранчеву Україну віддали на поталу. Ті, кому так запопадливо та віддано служив Тарасюк, і пальцем не поворухнули, аби допомогти йому та спорідненим з ним політичним силам утримати владу. Флірт з сатаною ніколи не залишається безкарним.
Тарасюк дає інтерв’ю та щиро бідкається, що не встиг забрати всі свої речі з міністерського кабінету на Михайлівській площі. Хто знає, можливо, переказ про привид Тарасюка, який блукає вночі коридорами МЗС та забирає речі із кабінету, перетвориться на ще одну чорну легенду про цю людину. Таких повір’їв та легенд про Тарасюка ой як багато у вітчизняному дипломатичному середовищі. Особливою любов’ю до своїх підлеглих Борис Іванович ніколи не вирізнявся. Він залишився таким, яким і був: жорстокою та достатньо сильною особистістю, енергія якої, на жаль, була спрямована проти Великої України. Про таку людину, як про дрібного чорта, який шкодить людям у сільській місцевості, будуть, звичайно ж, довго розповідати в сірому будинку на Михайлівській площі. Поки що українські дипломати відкорковують шампанське та на недовгий час опиняються на одному боці барикад із Затуліним та Дугіним. Хіба-що українським дипломатам дуже і дуже шкода співробітників апарату НРУ. Адже там нині керує Тарасюк.
Богдан ВИШНЕВЕЦЬКИЙ