Середній на зріст, з голубими очима, високим чолом, з акуратними вусами, що звисали по краях губ, міцно складений, з правильними і тонкими лініями обличчя, з спокійно-впевненими рухами. Розмова тиха, ясна, зрозуміла — таким запам’ятався сучасникам корабельний інженер, один з перших вітчизняних літунів Левко Мацієвич.
Народився він 13 січня 1877 року в містечку Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині смт Олександрівка на Кіровоградщині) в багатодітній родині русифікованих українських дворян. Мати Левка — Тетяна Федорівна Підгаєцька — розумна, енергійна жінка, вимоглива до себе і дітей, з педагогічним обдаруванням. Під її опікою хлопець вчився читати й писати. Батько — Макар Дмитрович, бухгалтер місцевої цукроварні, людина вольова, з завидним природним розумом, зумів передати і дітям кращі риси і особливості свого характеру, виняткову працездатність і цілеспрямованість. Матеріальним достатком сім’я Мацієвичів не була повністю забезпечена. Батькові, з його скромним заробітком, важко доводилося ростити, виховувати і дати освіту дев’ятьом дітям.
Левко від батька запозичив майже математичну пунктуальність, витримку у дрібних і копітких підрахунках, вдумливість, наполегливість у праці. Левко майже щодня приходив до батька на завод, бував в цехах, придивлявся до принципу роботи устаткування, розпитував техніків і робітників про будову верстатів. Вдома сам майстрував моделі водяних машин і демонстрував їх перед сім’єю і ровесниками. Його у містечку знали як надійного, доброзичливого, вдумливого підлітка. Левко вникав у працю односельчан, цікавився сільськими проблемами. Дитячі роки минали легко і безхмарно, у благодатній атмосфері великої трудової сім’ї, під гарячим диханням ласкавого сонця, яке загартовувало молоде життя. Батько часто їздив у службових справах до Чигирина, Кам’янки, Сміли, Черкас. Брав із собою і підростаючого сина.
Інтереси техніки, повага до праці і людей, громадська завзятість — все це виніс Левко Мацієвич із своїх дитячих років і поніс з собою до гімназії. Математичними здібностями хлопець вирізнявся серед інших у третій Київській (Подільській) гімназії, де провчився дев’ять років (1886-1895). У той час в аналогічних навчальних закладах панував повний застій. Вчителі-чиновники інертно-байдужі до своєї професії, сковані циркулярами, перебували осторонь запитів і потреб молоді. Левко закінчив гімназію (1895) без відзнак і нагород. Та цей факт не завадив юнакові легко витримати конкурсні екзамени до Харківського технологічного інституту на механічне відділення. Захопився природознавством і прикладними науками, фотографією і щоденним читанням художньої та технічної літератури. Улюбленими письменниками вважав Майн Ріда, Фенімора Купера, Жюль Верна. Ще глибше розкривалися риси його характеру: мужність душі, стійкість у переконанні, винахідливість, уміння орієнтуватися у заплутаних громадянських настроях.
Юнака вабив український театр, любив п’єси Марка Кропивницького і Івана Карпенка-Карого, входив до українського гуртка «Студентська громада», який видавав і поширював книги рідною мовою. Українською він володів досконало. Розмовляв і листувався нею не тільки з однодумцями, але з дружиною, родичами, яких також долучив до вітчизняної культури. Не міг він стояти осторонь революційного руху у суспільстві. Брав участь у студентських заворушеннях. Навесні 1901 року його відрахували з інституту і з Харкова направили до Севастополя під нагляд поліції. Головна причина полягала в тому, що він належав до Революційної Української партії, яку очолював Микола Міхновський. Тільки після багатомісячних клопотань йому дозволили скласти випускні екзамени. На початку 1902 року Левко Мацієвич одержав диплом інженера-технолога.
Коли перебував на Чорному морі, зацікавився суднобудуванням. Там він поступив на службу у Севастопольський порт, а вже у жовтні 1902 року представив до захисту проект броненосного крейсера комісії Кронштадського морського інженерного училища. Оцінка виявилася найвищою. Повернувшись до Севастополя, бере участь у спорудженні крейсера першого рангу «Очаків», здійснив технічні розрахунки і спостерігав за ходом будівництва і ремонтом суден. Від березня 1903 року обіймає посади члена приймальної комісії на Севастопольському рейді, старшого помічника суднобудівника по спорудженню броненосця «Іоан Златоуст». Виконував Левко Мацієвич інші обов’язки, зокрема, виступав з науково-технічними доповідями. Його проектна документація зацікавила морську технічну комісію, яка схвалила принципові нововведення, за які молодий інженер-винахідник одержав велику грошову винагороду.
1906 року після закінчення Миколаївської морської академії у Петербурзі та обов’язкових курсів, Левко Мацієвич стає дипломованим спеціалістом підводного плавання. Свою увагу талановитий інженер зосереджує саме на питаннях проектування найдосконаліших човнів. За короткий час розвиває в цій галузі військового суднобудівництва вражаючу за своїми результатами діяльність. У червні 1907 року капітана Л. Мацієвича направляють на місяць до Німеччини в місто Кіль для спостереження за будівництвом підводних човнів для російського флоту «Карп», «Карась» і «Камбала».
У грудні призначають спостерігачем за спорудженням субмарин на Балтійському суднобудівному і механічному заводах. На початку 1908 року захоплюється авіацією і віддається теорії та практиці повітроплавання. Не встигає сконструювати лише окремі деталі морського аероплана, як одержує чергове відрядження за кордон. У той час Росія закупила у Франції одинадцять аеропланів. Відділ повітряного флоту Особливого комітету відрядив туди сім офіцерів під орудою капітана Левка Мацієвича для вивчення пілотажу. Сім перших вітчизняних механіків.
Наш земляк старанно вивчав у Франції креслення і авіаційну літературу, багато годин провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Інженер-винахідник, як ніхто інший, дійшов висновку про необхідність створювати свою вітчизняну авіаційну промисловість, а не робити ставку на закордонні зразки. Чого домагався і царський уряд. Він вже розробив тип апарата, який зможе піднятися з палуби морського судна. Винайшов і оригінальний пристрій на випадок посадки на воду. Саме тоді в авіаційній школі Фармана вчилися Михайло і Володимир Єфімови, Іван Заїкін. За час перебування у Франції він зумів здешевити вартість закуплених літаків на 20-25 відсотків, що заощаджувало понад 30 тисяч карбованців. Працював по 18-20 годин на добу. Л. Мацієвич відвідав сім аеродромів, що базувалися поблизу Парижа і детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Англії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів.
Сам постійно літав на «Фармані». За відгуками своїх вчителів і наставників він був народжений літати. Швидко опанував практику польотів, навчав літати Івана Заїкіна. Одночасно як керівник групи контролював навчання всіх офіцерів — перших інструкторів повітряного флоту Вітчизни. Навчанням пілотажу у Франції Левко Мацієвич та його колеги-офіцери були не задоволені. Викладачі байдуже ставилися до викладання предметів, тому стажорам самостійно доводилося вивчати креслення і авіаційну літературу.
…Осінь 1910 року. Комендантське поле поблизу Петербурга стає центром всеросійського свята повітроплавання. 24 вересня (7 жовтня) погода видалася особливо сонячною. Пілоти по кілька разів піднімалися у повітря, демонструючи свою майстерність. Легко і впевнено вів свій літак Левко Мацієвич, плавно кружляв над аеродромом. Перед настанням темряви русявий пілот знову готувався піднятися у височінь, хоч вигляд мав стомлений, скаржився на біль у спині. Жалкував, що не зможе зустрітися з письменником Леонідом Андреєвим. Він вже піднімав у повітря лейтенантів, полковників, адмірала, професора Борклевського, відомого революціонера Миколу Морозова, який 25 років відбував покарання у казематах Шліссельбурзької фортеці.
Сонце ховалося за обрій, багрянцем розмалювало далекий горизонт. Левко підійшов до ангару, де зустрівся з колегою Михайлом Жуковим, з яким їздив до Франції.
— Ви б уже сьогодні не літали, — тихо мовив Жуков.
— Це останнє тренування, а завтра піду на велику висоту, — сказав Левко. Публіка не розходилася, дізнавшись, що Л. Мацієвич хоче ще раз покружляти в небі. Через кілька хвилин його «Фарман» набрав висоту 400-500 метрів. Літака якось незвично погойдало.
— Що він робить? — здивовано запитав Сергій Уточкін, який стояв поруч з Михайлом Єфімовим.
На мить льотчик вирівняв апарат, але «Фарман» став розвалюватися у повітрі. Випереджаючи падаючі обломки, стрімко понеслася до землі чорна фігура. Тисячі глядачів у розпалі кинулися до місця катастрофи. Почувся відчайдушний крик дружини загиблого, жіночий і дитячий плач, вигуки офіцерів, накази солдатам відтіснити насідаючу масу збентежених людей. Військовий інженер В. Найдьонов, авіатори М. Єфімов, Г. Сегно ввійшли до складу комісії з розслідування причин катастрофи. Як з’ясувалося, під час польоту не витримав навантаження дріт діагонального розтягування і потрапив у ґвинт, що і призвело до трагедії. При спробі вирівняти падаючий літак Левко Мацієвич зірвався з сидіння і випав.
Наш земляк став першою жертвою вітчизняної авіації. Загинув він у присутності тисяч петербуржців і гостей. Тому не дивно, що поховання відважного авіатора і талановитого винахідника перетворилося у народну демонстрацію гіркоти і любові до крилатого сина своєї Вітчизни. Після смерті Федора Достоєвського Петербург не бачив стільки люду на жодному похороні. У багатотисячній траурній процесії, що просувалася до Нікольського кладовища, йшли авіатори, моряки, студенти, робітники, учні гімназій і училищ. «Безумству храбрых поем мы песню» — було написано на вінку студентів Військово-медичної академії.
І скільки Вас розбилось об     граніти,
І скільки вас сконало серед     мук,
Та смерть безсила вас сконати
І вбить Ваш вільний дух, —
такий напис зробили земляки-українці. А ось голос тогочасної преси: газета «Речь», 25 вересня: «Капітан Мацієвич за своєю технічною освітою, за своїми авіаторськими здібностями очолював групу російських піонерів повітряної справи. Він цікавився теорією повітроплавання не менше, аніж її практикою. Він був самою долею призначений у керівники авіаційної справи в Росії. І ось загинув на очах тисячного натовпу, який зібрався помилуватися його вмінням володіти штурвалом, його безстрашним спокоєм. Він помер славною смертю…». «Голос Юга» (Елисаветград, неділя, 26 вересня 1910): «Серце моє здригнулося від жалю та болю, коли я дізнався, що вчора, ринувшись із верстової висоти, впала і розбилася на смерть окрилена людина». Наведемо відгук Олександра Олеся з газети «Рада» від 1 жовтня 1910. «Лев Мацієвич був наш, українець, наш спільник і навіки залишиться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації». У газеті «Українська хата» № 10 від 1910 року поділився думками друг Левка Микола Вороний: «Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу».
350 вінків принесли мешканці Петербурга в день поховання на невеликий свіжо насипаний горбик землі, що утопав під суцільною завісою міцних, осінніх квітів. Так, тридцятирічна людина, вчорашній переможець стихії і тріумфатор, навічно пішов у безсмертя. Левко Мацієвич був людиною з серйозним науковим світоглядом, з цільним характером, з гармонією розуму, почуття і волі. Це був новий, щойно народжений тип людей, яких не вистачало Вітчизні для того, щоб розбудити країну після віковічного сну і рабства, спрямувати на шлях живої праці і розумного творення нового життя.
Поховали нашого земляка 28 вересня 1910 року в Петербурзі на Нікольському кладовищі. На могилі напис: «Корабельний інженер капітан Л. М. Мацієвич загинув у польоті на аероплані 24 вересня 1910 р.» Його польоти були високотехнічними і справляли незабутнє враження на тих, хто мав щастя їх бачити. Він неодноразово одержував призи за точність приземлення, кращий спуск, тривалість польоту з пасажиром. Йому належать і перші нічні польоти.
Через тридцять три роки інший Мацієвич, племінник Левка Макаровича, військовий льотчик і теж капітан Василь Антонович Мацієвич (1913-1981) підняв свій бойовий винищувач у той же голубий простір. У роки Другої світової війни став героєм Радянського Союзу.

Валентин САНДУЛ, член Авіакосмічного товариства України
смт Олександрівка — м. Київ