ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    

РЕКЛАМА:


ДОРОГАМИ СКІФІВ І САРМАТІВ

Неозорий український степ із високо насипаними курганами, скульптурами скіфських бабів, що застигли у вічному чеканні – такий пейзаж знайомий нам із картин багатьох художників. Ці таємничі вартові, німі впродовж століть, починають озиватися, коли до них доторкнеться рука археолога.

Не раз сенсаційними стають експедиції, а історія розкопок часто нагадує детектив, в якому оживають тіні забутих предків. Про це, власне, розмова з Головою Польового комітету Інституту археології НАН України, доктором історичних наук Надією Гаврилюк.

– Ми працюємо в полі Закону про археологічну спадщину, який доповнює Закон про охорону культурно-історичної спадщини. Останні п’ять років вже можемо контролювати процес за такою схемою: розкопав, здав вчасно науковий звіт і пустив у науковий обіг первинні матеріали. Ми наполягаємо на тому, щоб їх друкували спочатку у нас, а не за кордоном, бо це шкодить іміджеві держави.

– Скільки археологів займається безпосередньо польовими дослідженнями?

– 235.А кількість пам’яток понад 58 тисяч, це за даними 1991 року, нині ж їх значно менше.

– Тобто на кожного науковця припадає 260 пам’яток.

– У жодній цивілізованій країні такого не буває. У Польщі понад 2000 археологів займаються лише польовими дослідженнями. До цього додам, що бюджетного фінансування експедиції з початку незалежності України немає.

– А як же ви працюєте?

– За рахунок грантів. Наприклад, спільно з поляками, росіянами працює кілька експедицій у Криму. У нас велика частина робіт госпдоговірні. Вони проводяться на пам’ятках, які руйнуються під час земельних і будівельних робіт. Тепер це велика проблема, тому що багато земель здають в оренду. Тільки-но людина її отримує, пам’ятка знищується. І якщо такий орендар вирішує свої проблеми через місцеві органи охорони культурного надбання, то виникає ще й інша проблема: ці установи не укомплектовані відповідними працівниками: істориками, мистецтвознавцями. Хто тільки там не працює! Тому про таку нерегульовану приватизацію землі не можна мовчати, вона має більші масштаби, ніж «чорна» археологія.

– Я знаю, що в Дніпропетровській області в Криворізькому районі за роки незалежності (приблизно до 2004 року) зруйновано 30 відсотків курганів. І це той район, де фахівці, що наглядають за проведенням земельних робіт, ведуть обласний реєстр. У нас, на жаль, немає даних скільки всього знищено пам’яток. Якщо порівняти географічну карту курганів до 1991 року і нинішню, то результати приголомшливі.

– Надіє Оксентіївно, чому думка археолога не є вирішальною в таких випадках?

– Існує закон, досить прогресивний, потрібний, і слід його виконувати. Чиновник кричить:

 «Ми повинні самі копати, проводити експертизи», а в нього аж... фізкультурна освіта. Я не перебільшую, це так в Черкаській області. І мушу сказати, якщо ми не видаємо відкритого листа-дозволу на проведення розкопок, то виникає велика проблема аж до того, що деякі чиновники звертаються навіть до Верховної Ради. Інститут археології НАНУ не є монополістом на археологічні дослідження. В невеликій групі археологів-фахівців, що займаються польовими дослідженнями, наших співробітників 20-30 відсотків, 10-15 відсотків – це місцеві археологи, 50-60 – працівники державних музеїв, заповідників, вищих навчальних закладів, які мають право проводити археологічні дослідження. Вони працюють дуже активно. Є велика проблема зі складанням державного реєстру. До 1991 року на обліку було 58320 пам’яток, із них близько 700 досліджено. В якому стані всі інші, ми не знаємо. Є розпорядження Президента України про складання Зводу пам’яток археології. В деяких областях, як, наприклад, Херсонській, науковці їздять по районах, беруть на облік вцілілі пам’ятки, порівнюють дані 90-х років і теперішні. А в інших областях просто переписують старі дані. Деякі пам’ятки зникли, і ми повинні знати достеменно, що в нас залишилося. Наприклад в Одеській області було 5000 пам’яток археології. За останніми даними їх зменшилося вп’ятеро, і навіть ті, що залишилися, роздають орендарям, яким, звісно, не потрібні кургани.

– Археологія – це наука не одного сезону, потрібен час, щоб збільшилась площа досліджень, тоді отримаємо об’єктивну інформацію.

– Виявляється наша держава багата на археологічні пам’ятки, однак не зберігає їх.

– Дуже багата. Це пам’ятки починаючи ще з часів палеоліту і закінчуючи новітнім періодом. За останні роки у нас збільшилась кількість відкритих листів на пам’ятки пізнього середньовіччя. Зокрема, на Хортиці, в Батурині, Чернігові. Оскільки будівництво розгортається переважно в межах історичної забудови міста, там працюють археологи. У Києві, наприклад, є три експедиції: в Мистецькому Арсеналі, в Десятинній церкві, на Подолі. Київ розділений на певні зони, так і в Чернігові, де працюють археологи в історичній забудові міста.

– Чим цікавий в археологічному плані Мистецький Арсенал? Чи можуть розкопки дати якісь нові знахідки?

– Там було монастирське кладовище ХVІІ століття. Це той матеріал, який ми не знаємо з археологічної точки зору. На цій території працює наша експедиція, якою керує заступник директора Інституту археології Г.Івакін. Є іменні поховання, за якими можна відстежувати історію, як і на Десятинній церкві.

– Як на вашу думку потрібно відновлювати Десятинну церкву?

– Ми в Києві дуже багато загубили. Я нещодавно була в Данії, у них є підземний музей навіть під парламентом. У нас, у Києві, міг би бути аналогічний підземний музей на Майдані Незалежності, якби не кинули плиту і багато чого не зруйнували. Ми втратили багатющий скарб, який можна було показувати туристам і заробляти кошти на нові дослідження. До речі, вхід до підземного музею в Данії коштує 40 крон (це 40 гривень).

А щодо Десятинної... Обов’язково потрібно залишити ті фундаменти, які ще вціліли і досліджувати в різний час. А якщо зробити експозицію, де будуть виставлені знайдені речі, то буде повноцінний музей під землею.

– Тепер мода виникла на Трипілля. Багато «чорних» археологів, колекціонерів мають великий зиск на цьому. А як ви, пані Надіє, ставитесь до приватних музеїв, зокрема, трипільської культури?

– Я погано до цього ставлюсь. У нас уже такий досвід був, коли за радянської влади існували народні музеї, там зберігалися чудові знахідки. Де вони тепер? Все розікрали. І де гарантія, що в тих приватних музеях не зміниться власник, і вони не підуть з молотка. А у нас, за законами України всі пам’ятки археології є державною власністю.

– І на «чорному ринку» можна знайти цінні раритети.

– Я на такий археологічний ринок принципово не ходжу, на виставку С.Платонова теж, бо вважаю це явище ганебне для України. Думаю, воно відображає рівень нашої загальної культури, тому що всі європейські країни негативно ставляться до «вимивання своїх державних цінностей». Нам стало відомо, що коли відбувалася виставка С.Платонова «Тобі, Україно», то наприклад, преса Данії була шокована. Ці матеріали з’явилися також і в інших країнах.

– Але ж є люди, які вважають, що це благодійництво, мовляв, колекціонер рятує пам’ятки.

– Яке ж це благодійництво? Якби багатії дали кошти на дослідження певної пам’ятки і не ставили умови: половину мені, другу – державі, тоді, можливо, було б благодійництво інакшим. Для прикладу наведу такий факт: у Керчі працюють російські експедиції за приватні кошти двох фондів «Деметра» і «Кіммерида». Складено угоду між керченським музеєм та організаціями, які ці фонди представляють – Інститутом археології Російської академії наук і Державним Ермітажем. Звичайно, росіяни жодної знахідки не вивозять, все передається до Керченського музею. Його фонди приведені до такого стану, якого я не бачила навіть у Європі: комп’ютеризація, нове обладнання, всі знахідки зберігаються в скляних шафах. Кошти на це дав академік, фізик В’ячеслав Письменний, уродженець Керчі, українець, який проживає в Росії. На місці його колишньої хати збудували Центр археології, є приміщення для роботи, чудова бібліотека. Щороку тут проводяться конференції, на яких звітують усі начальники експедицій, що працюють за кошти фондів, є велика видавнича програма. В’ячеслав Письменний допомагає багатьом дослідникам.

– Чи є в нас, в Україні, такі як Письменний?

– Ні, немає. Згадаю ще російського співака Андрія Макаровича, який фінансував підйом з дна запорозької чайки, провів благодійний концерт у Дніпропетровську. Він познайомився з хлопцями, які виконували роботу по підйому чайки, кілька разів пірнув, це йому сподобалося. А хлопці дуже активні, вони у мене в експедиціях виросли. Нинішній директор Музею на Хортиці – мій учень Максим Остапенко. Хлопець з восьмого класу працював в експедиціях, виріс на Хортиці, це для нього своє, рідне. Він прислуховується до думки науковців. Найближчим часом на Хортиці будуть працювати дві археологічні експедиції.

– Під час розкопок археологи користуються металошукачами. Чи позначається це на збереженні пам’ятки? Що вам запам’яталось і вразило із знахідок останніх років?

Якщо людина працює з металошукачами, вона «висмикує» з культурного шару знахідки, тобто, вона вже стає «продірявленою». Що стосується сенсації, кожен рік приносить якісь нові відкриття. Минулого року у Дніпропетровській області був дуже цікавий курган. Працювала експедиція місцевого університету, якою керував Володимир Ромашко. Там знайшли не пограбоване скіфське поховання, але не із золота, а з кістяними виробами в античному стилі. Накладки на коробочку, на яких зображені майже всі грецькі боги, унікальна знахідка ІV століття до нашої ери. Дуже багато знахідок зберігали раніше кургани, зокрема Боголюбський, де працювала новобудовна експедиція, очолювана Миколою Ковальовим. Нині кількість курганних експедицій значно зменшилась, адже, щоб зняти насип, дослідити курган, потрібні час і кошти.

Нинішнього року натрапили на дуже цікаве поховання VІ століття до н.е. на Тернопільщині, поблизу села Швайківці, де працював львівський археолог Микола Бондрівський. Йому пощастило розкопати два залізні панцирі, озброєння. Золота не було. Дуже багато різних предметів, наприклад, казан, що характерно для степових народів, сокири, аналогічні знайденим на території Угорщини.

В Німеччині експонується спільна з Україною виставка, присвячена кочовим культурам. «Номади» – матеріали, представлені на ній зібрані від Сибіру і до Угорщини, зокрема цікаві алтайські знахідки. Наші дві зали виглядали достойно: експонувалися матеріали відкриті Борисом Мозолевським, копія пекторалі. Були також знахідки, які з 1974 року Інститут археології не здає до Музею коштовностей у Києво-Печерській лаврі, тому що маємо свою скарбницю. Такі речі із срібла та золота експонуємо комплексно як усе поховання, а не окремі предмети.

Була чудова виставка Інституту археології в Музеї збройних сил України. Що не експонат – дивовижна краса, шедевр ювелірного мистецтва.

– Надіє Оксентіївно, скажіть, чому ви стали археологом, адже це така копітка праця – копати, шукати в поросі століть речі, які нагадують нам про існування предків?

– Я ще чотирнадцятилітньою опинилась в Херсоні, трішки допомагала археологам і захопилася цією справою. Вступила на історичний факультет Мінського університету. Після його закінчення в 1974 році працювала в Миколаївській області в новобудованій Південно-Бузькій експедиції з Галиною Тихонівною Ковпаненко. У нас було цікаве відкриття сарматського поховання – Соколова могила. Я була лаборанткою і пам’ятаю число – 3338 золотих малесеньких пластин, які я перебирала своїми руками.

– То ваші руки унікальні.

– (Сміється). Не руками, а вірніше, здмухувала пилюку, бо ці пластини такі малесенькі. Чоловік Галини Тихонівни художник, оформлювач книг, фотографував і малював всі речі. Ми зафіксували весь одяг, сармати любили обшивати вилоги. Це було поховання жриці, як сказали місцеві жителі: «Геть уся в золоті». Ось така була моя перша знахідка і дуже важка робота. Вважаю своїм життєвим досягненням те, що я не пішла копати скіфські кургани, а зайнялася поселенськими структурами у Подніпров’ї, де Кам’янське городище. Навколо Великого Лугу на початку ІV століття до н.е. відбувався перехід частини скіфських степових племен до осілості. Це видно по двох городищах – Кам’янському і Канулівському. До речі, на Хортиці теж було таке городище. Скіфи закріплюють за собою найкращі пасовища, і довкола них виникає понад 120 поселень. Подібні поселення я копала на Лисій Горі, там були маленькі стоянки. Пізніше довела роботу до логічного завершення і захистила докторську дисертацію. Це була найбідніша частина скіфського поселення, що обслуговувала поховання. Царські – збудувати курган висотою до 20 метрів нелегко. Скіфи поступово переходили до примітивного, степового землеробства, господарства. Пасовища Великого Лугу взимку перетворювалися на зимові стоянки, куди зі степів приганяли стада. Така система притаманна кочівникам.

– І скільки часу ви там працювали?

– Кам’янське городище я копала з 1987 по 2002 рік, і весь час розвідки, розвідки... Наносиш на карту, фіксуєш культурний шар, ставиш на облік, щоб ці пам’ятки зберігалися. Їх, як правило, підмиває Каховське водосховище, але хоча б щось ми все-таки зберегли.

– І що ви там знаходили?

Як правило, кераміку. На ній дуже багато відбитків зерна, металеві вироби, кістки тварин, що дають уявлення про стада скіфів. Таке комплексне дослідження вимагає докладної комплексної роботи, потім підбираємо етнографічні аналоги, а відтак, створюється така велика книжка.

– І яке у вас склалося враження про тих людей?

– Вони були дуже розумні, бо уміли виживати в складних умовах, в яких ми б не вистояли. VІ століття до н.е. – це розквіт скіфської держави, це те, що ми називаємо демографічним вибухом, тому що збільшується населення, відповідно з’являється велика кількість поховань. У мене є демографічні дослідження, а відтак усе йде на спад. ІІІ століття до н. е. – це так зване кризове століття. А в ІІ столітті до н.е. з’являється невеличка серія городищ, які вже розвиваються під впливом античної цивілізації. У Ольвії виникають певні негаразди і частина грецького населення переселяється на Подніпров’я. Цю проблему я нині вивчаю.

– У нас з Данією спільний проект по дослідженню Південного Причорномор’я. Публікуємо матеріали по Ольвії.

– Як українська археологія виглядає у світовому контексті?

– Чудово. У нас високий рівень підготовки фахівців, прекрасні пам’ятки. Все, що ми показуємо міжнародному товариству науково аргументовано, тому іноземці люблять з нами працювати.

Розмовляла
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку
РЕКЛАМА:


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.